Розділ 19

Фестиваль — це інший звір.
Не камерний зал, не “своя” публіка, а море людей, шум, пил, банери й сотні голосів, що зливаються в один гул.
Сесілія стоїть збоку сцени, відчуваючи, як баси проходять крізь тіло. Вона бачить Алекса не так, як бачать фанати.
Для них він — ідол.
Для неї — людина, яка вранці шукає її руку в напівсні.
Він виходить на сцену — і натовп вибухає.
І саме тоді вона помічає її.
Дівчина в першому ряду. Яскравий макіяж, погляд — липкий, уважний. Вона тягнеться до сцени, ловить кожен рух Алекса, кричить його ім’я так, ніби має на це право.
Після виступу — автографи. Фото. Швидкі обійми для фанів.
Сесілія стоїть трохи осторонь. І бачить, як та сама дівчина затримує його руку довше, ніж потрібно. Нахиляється ближче. Щось шепоче йому на вухо.
Алекс відсторонюється коректно. Але Сесілії цього достатньо, щоб усередині щось стиснулося.
Він підходить до неї пізніше, сяючий після сцени.
— Ти бачила? — радіє він. — Це було шалено.
Вона усміхається. Але усмішка трохи не доходить до очей.
— Так. Я бачила.
Він не одразу розуміє — а вона не одразу говорить.
---------

Ніч. Готель. Вікно відчинене, місто шумить унизу.
— Тобі подобається, коли вони так дивляться? — тихо, але різко питає Сесілія.
Алекс завмирає.
— Хто — “вони”?
— Не прикидайся. Та фанатка. І не тільки вона.
Він проводить рукою по волоссю.
— Це сцена. Це частина цього світу.
— А я — частина? — зривається вона.
Тиша. Важка.
— Я не прошу тебе не бути музикантом, — каже вона вже спокійніше, але болючіше. — Я просто боюся загубитися серед усіх цих людей, які хочуть шматок тебе.
Алекс підходить ближче.
— Подивись на мене.
Вона піднімає очі — і бачить не фронтмена. Втомленого. Справжнього.
— Я повертаюся до тебе щоночі. Я пишу музику, думаючи про тебе.
Але я не завжди знаю, як бути ідеальним.
— І не будь, — шепоче вона. — Просто будь зі мною чесним.
Він обіймає її. Не пристрасно. Міцно. Наче тримає щось важливе, що може вислизнути.
Ця сварка не руйнує.
Вона знімає зайве. Залишає головне.
-------

Пізня ніч. Туровий автобус повільно ковтає трасу.
Усі сплять. Світло ламп тремтить.
Алекс сидить із гітарою.
Пальці знаходять акорди самі.
Він думає про неї — як вона стояла збоку сцени. Як мовчала, коли було боляче. Як дивиться на нього, ніби бачить більше, ніж він показує світові.
Мелодія виходить тиха. Не для стадіонів. Для однієї людини.
Він записує рядки в нотатках телефону. Видаляє. Пише знову.
Про дівчину, яка не аплодує найгучніше —
але залишається, коли музика стихає.
Про кохання без фанфар.
Про вибір щодня.
Він піднімає очі — і бачить її. Сесілія стоїть у проході, загорнута в худі.
— Ти не спиш? — шепоче він.
— Я чула музику, — відповідає вона. — Вона… інша.
Він усміхається.
— Бо вона про тебе.
Вона нічого не каже. Просто сідає поруч і кладе голову йому на плече.
Автобус їде далі.
А між ними народжується пісня, яку світ почує пізніше —
але яка завжди буде тільки їхньою.
❤️🎸

Зал гуде ще до початку.
Сесілія стоїть не в першому ряду — трохи далі, там, де звук чистіший, де можна чути, а не лише кричати. Вона притискає до грудей напій, але майже не п’є. Серце б’ється занадто голосно.
Вона знає цю пісню.
Чула її вночі, напівсонну, коли автобус гойдався трасою.
Чула уривки, акорди, тишу між ними.
Але ніколи — так.
Світло гасне.
Крик зали здіймається хвилею.
Алекс виходить останнім.
І на мить — перед тим, як взяти мікрофон — він дивиться в зал. Не ковзає поглядом, не “сканує” фанів. Він шукає. І знаходить.
Сесілія відчуває це ще до того, як їхні очі зустрічаються.
Ніби хтось торкнувся її зсередини.
— У нас є нова пісня, — каже він у мікрофон. Голос трохи нижчий, ніж зазвичай. — Ми ще ніколи її не грали.
Зал завмирає.
— Вона з’явилася в дорозі. Коли ти далеко від дому… і раптом розумієш, де він насправді.
Перший акорд — тихий.
Другий — глибший.
Це не фестивальна бомба.
Це пісня, яка змушує слухати.
Сесілія не дихає.
Слова — прості. Майже оголені.
Про людину, яка бачить справжнього тебе.
Про страх загубити.
Про вибір залишатися.
І з кожним рядком вона розуміє:
це не “про кохання”.
Це про них.
У середині пісні Алекс на секунду заплющує очі. А потім — знову дивиться туди, де вона стоїть.
Вона не плаче.
Вона посміхається — тремтливо, по-справжньому.
Коли останній акорд розчиняється в тиші — зал мовчить рівно одну секунду.
А потім вибухає.
--------

Аплодисменти не стихають.
Алекс відходить від мікрофона, але його знову тягне назад. Він вдихає — глибоко, ніби збирається сказати щось важливе.
— Я не буду пояснювати цю пісню, — усміхається він криво. — Деякі речі краще не розкладати по полицях.
Хтось кричить з зали:
— Це про кохання?!
Він сміється. Коротко. Живо.
— Це про людину, — каже він. — Яка навчила мене писати музику не з болю.
Зал знову вибухає.
Хтось свистить. Хтось кричить “ооо”.
А Сесілія відчуває, як у неї підгинаються коліна.
Він не сказав її імені.
Не вказав пальцем.
Але вона знає — і знають ті, хто дивиться уважно.
Еллі пізніше скаже:
— Ти бачила їхні обличчя? Вони все зрозуміли.
Коли концерт закінчується, фанати ще довго не розходяться.
Хтось співає приспів.
Хтось обіймається.
Сесілія стоїть у натовпі — і вперше відчуває не страх.
А гордість.
За нього.
За них.
Він знаходить її за кулісами пізніше. Втомлений. Мокрий від поту. Справжній.
— Ну? — питає тихо.
Вона не відповідає словами.
Просто обіймає його — так, ніби тримає світ на місці.
— Ти щойно сказав усе, — шепоче вона. — Навіть не назвавши.
Він притискає чоло до її.
— Бо це тільки наше.
І в цей момент, серед шуму сцени й післясмаку музики, вони обоє знають:
ця пісня змінить гурт.
Але вони вже змінили одне одного.