Розділ 18

День починається легко — без поспіху, без напруги.
Еллі першою пропонує ідею:
— А давайте просто… побудемо нормальними людьми? Без студій, графіків і планів.
Коул усміхається й обіймає її за талію.
Алекс дивиться на Сесілію — і в цьому погляді вже звичне: ти поруч.
Вони обирають невелике кафе з терасою. Сонце м’яке, музика тиха, столик трохи завеликий для чотирьох, але саме тому вони сидять ближче.
Еллі сміється першою — щиро, голосно, так що люди за сусідніми столами обертаються.
Коул розповідає історію з туру, яку всі вже чули, але слухають знову, бо він перебільшує з кожним разом.
Сесілія ловить себе на думці, що дивиться на Алекса не крадькома — відкрито. Він кладе руку їй на коліно під столом, легко, ніби випадково, але вона знає: це не випадково.
— Ви помітили, — раптом каже Еллі, дивлячись на них обох, — що вони мовчать однаково?
Алекс сміється.
— Це тому, що нам не ніяково мовчати.
— О, — тягне Коул, — небезпечна стадія.
Всі сміються.
І це не та дружба, де хтось щось приховує. Це — коли всі все розуміють і раді.
Після кави вони йдуть гуляти. Еллі тягне Сесілію до вітрини з вінілом, Коул і Алекс відстають, сперечаючись про старі записи.
Алекс нахиляється до Сесілії:
— Мені подобається бачити тебе такою.
— Якою?
— Своєю.
Вона переплітає пальці з його.
— Мені теж.
--------------

Автобус гурту пахне кавою, кабелями й дорогою.
Тур починається — міста змінюються швидше, ніж встигаєш запам’ятати назви вулиць.
Сесілія їде з ними. Не як “чиясь тінь”, а як частина цього руху. Вона сидить у залі під час саундчеків, жартує з техніками, знає, коли Алексу потрібна тиша, а коли — усмішка.
Концерт вибухає світлом і звуком.
Сцена живе. Алекс — інший: сильний, зібраний, відкритий. І кожну паузу між нотами він наповнює тим, що народилося завдяки їй.
Сесілія слухає з залу. Не як фанатка. Як людина, яка знає, що стоїть за кожним акордом.
Після виступу — крики, автографи, спалахи камер.
Фани помічають її поруч з Алексом майже одразу.
— Гей! — хтось вигукує. — Це твоя дівчина?
На секунду стає тихіше.
Сесілія відчуває, як серце прискорюється — не від страху, а від очікування.
Алекс навіть не вагається. Він кладе руку їй на плечі — впевнено.
— Так, — каже він голосно й чітко. — Це моя дівчина.
І світ ніби зсувається на місце.
— Вона дуже красива! — лунає з натовпу.
— Ви шикарна пара!
— Бережи її!
Сесілія сміється — трохи розгублено, трохи щасливо. Вона ховає обличчя в його плече, а Алекс нахиляється до неї.
— Ти ок?
— Я… дуже ок, — шепоче вона.
Він цілує її в скроню — просто, без показухи, але всі це бачать.
І в цей момент стає зрозуміло:
це не просто роман за лаштунками.
Це історія, яка тепер звучить на повний зал.

---------

Готелі зливаються в одне ціле.
Різні міста — однакові коридори, запах кави з автоматів і нічні ліфти, де вони мовчки торкаються плечима.
Іноді Сесілія прокидається раніше за нього й слухає, як він дихає. Не музикант. Не фронтмен. Просто Алекс.
Вона варить каву в маленькому номері, сідає на підвіконня й дивиться на місто, яке вони покинуть уже завтра.
Ночами — розмови.
Про втому. Про страх зірвати голос. Про те, як дивно жити на валізах.
— Ти інколи зникаєш у собі, — каже вона тихо.
— Бо боюся зіпсувати це, — чесно відповідає він.
Вони сваряться через дрібниці.
Через те, що він забув подзвонити. Через те, що вона не пішла з ним після саундчеку.
Коротко. Гостро. Але без руйнування.
І завжди — примирення. Не гучне.
Плече до плеча. Рука в руці.
Ті ночі, коли близькість — не про пристрасть, а про я тут.
----------

Кімната для преси. Світло різке, повітря сухе.
Алекс сидить із мікрофоном у руці, відповідає легко — про новий матеріал, про тур, про зміни в звучанні.
І тоді журналістка усміхається трохи занадто уважно:
— Фани помітили, що ви не самі цього туру.
Сесілія… Вона впливає на вашу музику?
Пауза.
Не незручна. Усвідомлена.
Алекс не дивиться в камеру одразу. Він кидає погляд убік — туди, де вона стоїть, спершися на стіну. Спокійна. Справжня.
— Так, — каже він. — Впливає.
— Як саме?
Він усміхається кутиком губ.
— Я більше не тікаю від того, що відчуваю.
І пишу не для того, щоб вижити, а щоб жити.
Після інтерв’ю Сесілія підходить до нього.
— Ти був сміливий.
— Бо ти поруч, — відповідає він просто.
---------

Злива починається за годину до концерту.
Технічні проблеми. Світло зникає. Зал гуде — нетерпляче, нервово.
Алекс ходить за сценою, стиснувши щелепи.
Пальці тремтять — не від холоду.
— Якщо це зірветься… — починає він.
Сесілія стає перед ним. Не торкається одразу. Просто дивиться.
— Подивись на мене.
Він піднімає очі.
— Ти не зламаєшся від одного концерту.
І ти не сам.
Світло повертається уривками. Рішення — грати напівакустично. Без плану. Без страховки.
Він виходить на сцену — і бачить її в першому ряду, біля техніків.
Вона киває. Ледь помітно.
І цього достатньо.
Концерт виходить сирим. Чесним. Живим.
Голос інколи зривається, але зал дихає разом з ним.
Після — він знаходить її за сценою і притискає до себе так, ніби світ міг розсипатися.
— Ти витягла мене, — шепоче він.
— Ні, — відповідає вона. — Ти сам. Я просто тримала.
Він цілує її в лоб. Довго. Вдячно.
І саме в цьому місті, де нічого не пішло за планом,
він розуміє остаточно:
вона — його дім у дорозі.