Розділ 17

Тиша після… завжди найгучніша.
Майк лежав, дивлячись у темряву стелі, де ледь-ледь миготіла червона лампочка апаратури. Дихання ще не вирівнялося, серце билося швидше, ніж мало б.
Поруч — Джеремі. Теплий. Справжній. Надто близький, щоб це було просто помилкою.
Вони не говорили.
І саме це лякало.
Майк першим поворухнувся, сів, провів рукою по обличчю. В голові крутилася лише одна думка:
А якщо хтось чув?
— Ти… — почав він, але замовк.
Джеремі теж сів, сперся ліктями об коліна.
— Тихо, — сказав він низько. — Послухай.
Майк завмер.
Нічого.
Жодних кроків.
Жодних голосів.
Лише далеке гудіння вентиляції.
— Мабуть, усі вже пішли, — нарешті вимовив Майк, але в голосі ще жила напруга.
Джеремі не відповів одразу. Він просто подивився на нього — довго, уважно, ніби запам’ятовував.
— Якщо й ні… — повільно сказав він, — то ніхто не сказав ні слова.
Майк ковтнув.
Він знав гурт.
Знав Алекса.
Знав Сесілію.
І десь глибоко всередині з’явилося дивне, несподіване відчуття…
Їх не здадуть.
— Це було… — Майк знову замовк.
— Я знаю, — м’яко відповів Джеремі.
Вони сиділи поруч, плечем до плеча, у тиші, яка більше не лякала.
Бо іноді мовчання — це не загроза.
Це захист.
--------

Наступного дня Алекс і Сесілія пили каву в маленькому барі неподалік студії.
— У мене відчуття, — сказала Сесілія, крутячи чашку в руках, — що ця будівля пам’ятає більше, ніж ми думаємо.
Алекс ледь не поперхнувся кавою.
— Ти про музику? — невинно запитав він.
Вона кинула на нього погляд. Той самий. З іскрою.
— Про атмосферу, — наголосила вона. — І… дуже тонкі стіни.
Він засміявся, опустивши голову.
— Знаєш, — тихо сказав Алекс, — я завжди вважав, що у студіях добре чути лише баси.
— А виявляється — ще й правду, — усміхнулася вона.
Вони перезирнулися.
Жодного імені.
Жодних пояснень.
— Ми нічого не чули, — серйозно сказала Сесілія.
— Абсолютно, — кивнув Алекс. — Максимум… ехо музики.
Вона торкнулася його пальців.
— Мені подобається, які ми дорослі в цьому питанні.
— Мені подобається, що ми — надійні, — відповів він.
І між ними зависла тиха змова — добра, тепла, правильна.
--------

Джеремі зрозумів не одразу.
Не в той момент, коли Майк поводився трохи тихіше.
Не тоді, коли Алекс дивився трохи довше, ніж зазвичай.
Він зрозумів це на репетиції.
Коли Алекс, проходячи повз, легко вдарив його плечем і кинув:
— Класна була вчора акустика. Будівля жива.
І усміхнувся. Без іронії. Без натяку.
Просто — нормально.
Сесілія, яка стояла поруч, навіть не підняла очей. Але на її губах з’явилася ледь помітна усмішка.
І все.
Жодних жартів.
Жодних питань.
Жодних поглядів “я знаю”.
Пізніше Майк тихо прошепотів:
— Вони… нічого не скажуть.
Джеремі кивнув, відчуваючи, як щось усередині відпускає.
— Значить, ми в безпеці.
Він уперше за довгий час подумав:
Можливо, тут можна бути собою.
І музика того дня звучала інакше.
Спокійніше.
Чесніше.

POV Майка й Джеремі

Минуло кілька тижнів.
І тиша між ними перестала бути крихкою — стала м’якою.
Майк уперше за довгий час не озирається, коли зачиняються двері. Він знає: тут безпечно. Тут — Джеремі.
Доторки повертаються не як спалах, а як впевненість. Повільні. Усвідомлені. Такі, в яких немає страху бути побаченим.
Він відчуває його не тільки тілом — спиною, подихом, теплом долонь, — а ще й тим, як Джеремі зупиняється, коли Майк напружується. Як чекає. Як питає очима.
Це вже не втеча.
Це — вибір.
Коли все стихає, коли серця ще б’ються в одному ритмі, Джеремі не відводить погляду.
— Майк… — тихо. — Це не просто секс. І ти це знаєш.
Майк мовчить. Але не тікає.
— Я зіпсував багато речей, — продовжує Джеремі. — І я не прошу одразу. Я прошу шанс. Я зроблю все, щоб повернути твою довіру. І… тебе. Якщо ти дозволиш.
Майк ковтає повітря.
І вперше за довгий час дозволяє собі просто притулитися.
— Я тут, — каже він. — І цього поки достатньо.
І цього — більш ніж.
----------

Вони на кухні. Еллі ріже лимон, Сесілія спирається на стільницю з кавою в руках.
— Ти якась… спокійна, — між іншим каже Еллі. — І щаслива. Це через Алекса, так?
Сесілія усміхається — не широко, а м’яко.
— Через вибір, — відповідає вона. — І через людей, які поруч.
Еллі кидає на неї уважний погляд.
— Учора в студії була… своя атмосфера.
Сесілія робить ковток кави.
— Якщо ти про Майка й Джеремі… — вона знизує плечима. — То це їхня історія. І вона — ок.
Еллі завмирає. А потім повільно усміхається.
— Я рада, що ти це сказала.
— Я рада, що ми в такому гурті, — відповідає Сесілія. — Де не треба ховатися.
Еллі торкається її руки.
— Ти знаєш… — тихо. — Ти дуже на своєму місці.
Сесілія киває.
Вперше — без сумніву.
----------
Ніч тепла. Місто світиться внизу, а в кімнаті — напівтемрява і спокій.
Алекс сидить на підлозі, спершись на диван. Сесілія — поруч, підтягнувши коліна.
— Я все життя думав, — каже він, — що свобода — це бути одному. Не залежати. Не прив’язуватися.
Вона дивиться на нього уважно.
— А зараз?
Він усміхається криво.
— А зараз я розумію, що свобода — це вибір. І я вибираю тебе. Щодня. Навіть коли страшно.
Сесілія повільно сідає ближче.
— Я теж боялася, — зізнається вона. — Але з тобою… я не втрачаю себе. Я стаю собою.
Він торкається її щоки. Легко. Наче питає дозволу.
Відповідь — у тому, як вона нахиляється до нього.
Поцілунок повільний, глибокий, наповнений довірою. В ньому немає поспіху — лише тепло, дихання, близькість, яка говорить більше за слова. Світ звужується до двох сердець і тиші між ними.
Коли ніч огортає їх остаточно, Алекс шепоче:
— Я люблю тебе.
Сесілія усміхається, притискаючись ближче.
— Я знаю. І я з тобою.
І це — не кінець.
Це — початок, обраний свідомо.