Розділ 16

Ранок прийшов тихо — не різко, не тривожно.
Світло повільно просочувалося крізь штори, торкаючись стін, підлоги, їхніх облич.
Сесілія прокинулася першою.
Вона не рухалася одразу. Просто лежала, слухаючи його дихання — рівне, спокійне.
Його рука була на її талії так, ніби там і мала бути завжди.
Не втеча. Не сумнів.
Ми.
Вона повернула голову й подивилася на нього.
Без сцени. Без гітари. Без захисту.
Просто Алекс.
— Чого так дивишся? — сонно пробурмотів він, не відкриваючи очей.
— Запам’ятовую, — усміхнулася вона.
Він відкрив очі й усміхнувся у відповідь — повільно, тепло.
— Залишайся, — сказав він так, ніби це не прохання, а факт.
Вона нахилилася й легко торкнулася губами його щоки.
— Я вже тут.
Кава була простою, трохи гіркою, з двох різних чашок.
Вони стояли на кухні босоніж, плечем до плеча, і мовчання між ними не тиснуло — воно було затишним.
— Сьогодні репетиція, — сказав він.
— Знаю, — вона кивнула. — І я прийду.
Він глянув на неї з тією самою усмішкою.
— Тоді поїхали. Нехай вони самі здогадаються.
 

Студія була галасливою ще з порога.
— О, дивіться хто з’явився! — першим помітив їх Коул.
Сесілія зайшла поруч з Алексом. Не ховалася. Не відставала.
Просто разом.
Еллі зупинилася посеред кімнати.
Подивилася.
І розпливлася в усмішці.
— Ну нарешті, — сказала вона. — Я вже думала, ви ще місяць будете “просто друзі”.
— Еллі! — Сесілія засміялася, трохи почервонівши.
Майк підняв брови.
— Тобто… — він кивнув на їхні переплетені пальці. — Це офіційно?
Алекс не відпустив її руку.
— Так, — спокійно сказав він. — Офіційно.
У студії на секунду стало тихо.
А потім — вибух.
— ЧОРТ! — Коул розвів руками. — Я знав!
— Я ставлю каву, — Майк хитро усміхнувся.
— І я, — додала Еллі. — Бо це треба відсвяткувати.
Сесілія сміялася — щиро, легко.
Її обіймали, підштовхували, дражнили.
— Дивись, щоб не розбила нам гітариста, — пожартував Коул.
— Він уже розбитий, — підморгнула Еллі. — Але щасливий.
Алекс глянув на Сесілію.
Вона стояла серед цих людей — його людей — і була на своєму місці.
Він узяв гітару.
Вона сіла поруч, на край дивана.
Їхні погляди зустрілися.
Без слів. Без сумнівів.
Ми.

---------

Студія повільно порожніла.
Світло в коридорах вже приглушили — залишилися лише жовті лампи аварійного освітлення, що кидали довгі тіні на бетонні стіни.
Сесілія сиділа на підвіконні в залі, гойдаючи ногою, а Алекс допаковував гітару.
— Ми знову останні, — усміхнулася вона.
— Класика, — відповів він. — Музика не любить поспіху.
Вони вийшли разом у коридор — поруч, майже торкаючись плечима.
Було тихо. Так тихо, що навіть їхні кроки здавалися надто гучними.
І раптом…
Звідкись із сусіднього крила долинув звук.
Ледь чутний.
Потім — ще один.
Сесілія зупинилася першою.
— Ти це чув?.. — прошепотіла вона.
Алекс напружився, прислухаючись.
Тиша знову…
А тоді — приглушений, зламаний стогін, від якого по спині пробіг холодок.
— О боже… Джеремі… — голос був хрипкий, тремтячий. — Не… не зупиняйся…
Сесілія широко розплющила очі.
Алекс різко видихнув — і одразу зрозумів.
Вони переглянулися.
Без слів.
Без потреби щось уточнювати.
— Це… — вона не договорила.
— Так, — тихо сказав він.
З-за дверей долинали уривчасті звуки — не гучні, не показові, але настільки живі, що стало ніяково бути поруч.
Це не було щось, що підслуховують. Це було щось, що бережуть.
Сесілія інстинктивно взяла Алекса за руку.
— Ходімо, — прошепотіла вона.
Вони рушили далі, повільно, майже навшпиньках, ніби боялися порушити не тишу — чийсь момент.
Лише коли двері студії залишилися позаду, Сесілія тихо засміялася — коротко, здивовано.
— Отже… — почала вона.
— Отже, — кивнув Алекс. — Тепер усе стає на свої місця.
Він згадав погляди Майка.
Паузи.
Ту напругу, яка висіла між ним і Джеремі місяцями — у жартах, у мовчанні, в надто довгих поглядах.
— Ми нікому не скажемо, — сказала Сесілія серйозно.
— Навіть не обговорюється, — відповів Алекс. — Це їхнє.
Вона подивилася на нього з теплом.
— Мені подобається, що ти це розумієш.
Він усміхнувся.
— Я знаю, як важливо, щоб твою правду не викривали раніше, ніж ти готовий.
Вони вийшли на нічну вулицю.
Холодне повітря освіжило щоки, а місто зашуміло — живе, справжнє.
Сесілія притулилася до нього ближче.
— Знаєш… — тихо сказала вона. — У цій будівлі сьогодні було більше любові, ніж музики.
Алекс поцілував її в скроню.
— А це означає, що ми в правильному місці.
І вони пішли далі —
залишивши за спиною таємницю, яка належала не їм,
і ніч, що зберігала більше історій, ніж здавалося.