Розділ 15

Вони не поспішали.
Квартира була напівтемною, місто за вікном дихало ніччю, а між ними — тиша, яка не тиснула.
Сесілія сиділа на дивані, підтягнувши ноги, закутана в його худі. Алекс стояв поруч із вікном, тримаючи в руках чашку давно холодного чаю.
Він не торкався її одразу.
Не тому, що не хотів.
А тому, що хотів правильно.
— Можеш… — вона зупинилася, підбираючи слова. — Просто побудь поруч?
Він сів поряд. Повільно. Так, щоб вона бачила кожен рух.
Їхні плечі торкнулися — і цього виявилося достатньо.
Він відчув, як вона видихнула. Довго. Вперше за вечір — вільно.
— Я не знаю, як це виглядає, — сказала вона тихо. — Бути з кимось… після всього.
— Нам не треба знати, — відповів він. — Ми можемо просто бути.
Він обійняв її — не замикаючи, не притискаючи.
Вона схилила голову йому на груди, і він відчув, як б’ється її серце. Швидко. Нерівно.
Вони так і заснули.
В одязі.
Під однією ковдрою.
Наче світ нарешті дозволив їм відпочити.
----------

Це сталося вдень.
Вони виходили з магазину біля студії — сонце, шум вулиці, звичайний момент.
І тоді Сесілія різко зупинилася.
Алекс одразу зрозумів.
Її пальці стиснулися на його рукаві. Не сильно — але достатньо.
— Це він, — прошепотіла вона.
Дін стояв за кілька метрів. Посміхався тією самою усмішкою, від якої у Алекса знову закипіла кров.
— Ну привіт, — кинув той, дивлячись лише на Сесілію. — Думав, ти далеко.
Алекс зробив крок уперед. Спокійно. Холодно.
— Ти говориш не з нею.
Дін перевів погляд. Оцінив. Хмикнув.
— А ти хто такий?
Сесілія випрямилася.
Вперше — сама.
— Я з тобою більше не розмовляю, — сказала вона твердо. — І не хочу, щоб ти підходив.
Дін посміхнувся криво й зробив крок ближче.
— Ти завжди так казала.
Цього вистачило.
Удар був швидким. Чітким.
Алекс не кричав. Не втрачав контроль.
Він просто вдарив Діна в обличчя — один раз, але так, що той відступив і ледь не впав.
Навколо зупинилися люди.
Алекс нахилився трохи вперед, дивлячись йому просто в очі.
— Послухай мене уважно.
Ти більше ніколи не підійдеш до моєї дівчини.
Ні сьогодні. Ні завтра. Ні випадково.
Бо наступного разу я не буду таким стриманим.
Він повернувся до Сесілії.
Вона тремтіла — але не від страху.
— Ходімо, — сказав він м’яко.
І коли вони пішли, вона вперше не озиралася.
----------

Він сидів у студії сам. Пізно.
Гітара лежала на колінах, але він не грав одразу.
Думав.
Про те, як вона стояла сьогодні — рівна.
Про те, як не зламалася.
Про те, як він більше не хоче писати про втрати.
Перші акорди були низькі. Впевнені.
Без рваних нот. Без хаосу.
Це була не пісня про біль.
Це була музика про захист. Про опору. Про те, що інколи любов — це кулак, стиснутий не для удару, а для рішення.
Він грав довго. Повторював. Змінював ритм.
І вперше за довгий час усміхався.
Коли він надіслав їй голосове — без пояснень, просто запис — вона відповіла майже одразу.
«Я слухаю. І мені спокійно. Як ніколи».
Алекс відкинувся на спинку стільця й закрив очі.
Він знав:
ця музика — не крик.
Це обіцянка.

---------

Студія ще не встигла прокинутися — кава, напівтемрява, гітари на стійках.
Коул крутився біля мікшера, Майк щось налаштовував, Еллі сиділа на підвіконні, погойдуючи ногою.
— Окей, — сказав Алекс, не дивлячись ні на кого. — Це… нове.
Він узяв гітару.
Перші акорди були іншими.
Не різкими. Не рваними.
У них була впевненість, яка відразу змусила всіх замовкнути.
Майк перестав крутити ручки.
Коул повільно випрямився.
Еллі спустила ногу й завмерла.
Музика йшла хвилями — глибока, сильна, з ритмом, у якому не було болю, але була рішучість.
Вона не просила — вона тримала.
— Чорт… — тихо видихнув Коул.
Алекс грав, заплющивши очі.
Не для них.
Для неї.
Коли остання нота розчинилася, у студії було так тихо, ніби місто за вікнами зникло.
— Це… — Майк проковтнув слова. — Це сильно.
Коул усміхнувся криво, але з гордістю:
— Брате. Це інший рівень.
Алекс лише кивнув.
Він знав.

 POV Еллі
Еллі дивилася на нього й відчувала, як у грудях щось теплішає.
Вона знала Алекса давно.
Знала його музику з болю.
Знала його злість, іронію, захист.
Але це…
Це був чоловік, який знайшов, заради кого стояти рівно.
Вона підійшла ближче, коли він відклав гітару.
— Ти знаєш, що це вже не просто трек? — сказала вона тихо.
— Знаю.
— Це музика людини, яка не тікає, — Еллі подивилася йому прямо в очі. — І це… дуже видно.
Він ледь усміхнувся.
— Я напишу слова, — додала вона. — Але не зараз.
Це має визріти.
Вона глянула в бік дверей, за якими зникла Сесілія раніше.
— Вона тебе змінила, — сказала Еллі вже м’якше. — І, Алекс… це красиво.
Він нічого не відповів.
Йому не треба було.
----------

Квартира була наповнена нічним містом — світло ліхтарів, відчинене вікно, тиша без напруги.
Сесілія стояла босоніж, дивлячись, як Алекс підходить до неї.
Без поспіху.
Без слів.
Його руки торкнулися її талії — впевнено, але ніжно.
Не так, ніби він її рятує.
А так, ніби вибирає.
— Ти не мусиш… — почала вона.
— Я хочу, — відповів він тихо. — З тобою.
Їхні губи зустрілися повільно, але в поцілунку було все, що вони стримували так довго — бажання, тепло, довіра.
Світ звузився до дихання, шепоту, дотиків, які ставали сміливішими, але не втрачали ніжності.
Це була не пристрасть на злом.
Це була близькість, де кожен рух — дозвіл.
Ніч прийняла їх без свідків.
Світло згасло.
Залишилося лише відчуття разом.
…
Потім вони лежали поряд, під однією ковдрою.
Сесілія малювала пальцями лінії на його грудях.
Алекс мовчав довго. Занадто довго для нього.
— Я кохаю тебе, — сказав він нарешті. Не голосно. Не ідеально. Але справжньо.
Вона завмерла — а потім усміхнулася так, ніби чекала цього ціле життя.
— Я теж тебе кохаю, — відповіла вона. — І я тут. Не тому, що ти мене врятував.
А тому, що ти мене вибрав.
Він притиснув її до себе.
І вперше в житті заснув спокійно.