Розділ 14

POV Сесілії

Я відчула це ще до того, як він подивився на мене інакше.
Ще до того, як його рука затрималася на моїй довше, ніж треба.
Ще до того, як між нашими словами з’явилися паузи, наповнені сенсом.
Це було в дрібницях.
У тому, як Алекс чекав, поки я доп’ю каву, навіть коли поспішав.
У тому, як він слухав — не просто чув, а вбирав кожне слово.
У тому, як він дивився на мене, коли думав, що я не бачу.
Любов не завжди кричить.
Іноді вона дихає тихо.
Ми сиділи в маленькому кафе неподалік студії — старі дерев’яні столики, тепле світло, запах випічки й кави.
Я сміялася з якоїсь дурниці, а він дивився на мене так, ніби запам’ятовував.
— Що? — спитала я, ловлячи його погляд.
Він ледь усміхнувся.
— Просто… ти красива, коли смієшся.
Я відчула, як щось всередині м’яко здригнулося.
Не різко.
Тепло.
Алекс нервував. Я це бачила.
Його пальці постійно торкалися чашки.
Він кілька разів відкривав рота — і зупинявся.
— Сесілія… — почав він.
І в цей момент я знала.
Знала так само чітко, як знаю свій голос.
Знала, як відчувають зміну погоди в кістках.
Він був закоханий.
І я — теж.
— Я хотів сказати… — він зробив паузу, вдихнув глибше. — Мені здається, що між нами…
Двері кафе різко відчинилися.
І весь мій світ здригнувся.
Я не одразу побачила його обличчя.
Спочатку — відчуття.
Холод у хребті.
Стиснення в грудях.
Тіло, яке пам’ятає раніше, ніж розум.
Я обернулася — і зустрілася з поглядом, який не бачила місяцями.
Поглядом, від якого колись вчилася ховатися.
Мій колишній.
Він усміхався так, ніби має право.
Ніби ми не закінчили.
Ніби я досі йому щось винна.
— О, — протягнув він, підходячи ближче. — Я ж казав, що знайду тебе.
Мої пальці затремтіли.
Я відчула, як страх піднімається зсередини — знайомий, липкий.
Я не помітила, як перестала дихати.
— Сесілія? — голос Алекса був поруч. Насторожений.
Колишній перевів погляд на нього, оцінив швидко й зверхньо.
— А це хто?
Я не встигла відповісти.
Не встигла зібратися.
Моє тіло вже реагувало — плечі напружилися, я ледь помітно відсунулася, ніби готуючись до удару, як колись.
І Алекс це побачив.
Побачив не словами — очима.
Побачив, як я злякалася.
Його щелепа напружилася.
Рука лягла на стіл — твердо, захисно.
— Вона не хоче з тобою говорити, — сказав він рівно.
Колишній хмикнув.
— Ти за неї вирішуєш?
Я нарешті знайшла голос.
— Піди, — сказала тихо. Але твердо.
Він нахилився ближче, надто близько.
Я завмерла.
І тоді Алекс підвівся.
Не різко.
Не агресивно.
А так, як стають між небезпекою і тим, кого люблять.
— Я сказав: відійди, — його голос був низьким. Контрольованим. Небезпечним.
Мій колишній ще секунду дивився на нього — і відступив.
Буркнув щось собі під ніс і пішов.
Я сиділа, не рухаючись.
Руки холодні.
Дихання збите.
Алекс сів поруч. Повільно.
Не торкався одразу.
— Ти в порядку? — тихо.
Я кивнула, але це була брехня.
Він побачив.
Його пальці накрили мою руку — теплі, реальні.
— Я не знав… — почав він. — Але я не дозволю, щоб хтось так дивився на тебе. Ніколи.
Я подивилася на нього — і зрозуміла:
він не сказав я кохаю тебе.
Але він уже обрав.
Його зізнання зависло між нами — недосказане, перерване, болюче.
Але ще сильніше від цього — справжнє.
І я знала:
він скаже.
Просто не зараз.
А я…
Я вже закохалася.
І це лякало — і водночас рятувало.
❤️🎸

.
POV Алекса
Я досі бачив її обличчя.
Не те, яким вона сміється.
І не те, яке дивиться на сцену.
Інше.
Завмерле. Напружене. З тим ледь помітним рухом плечей, ніби вона готується прийняти удар.
Я ніколи не відчував такого холоду всередині.
Ми вийшли з кафе мовчки. Ніч була тепла, місто шуміло, але я чув тільки власне серце — важке, зле.
Я йшов поруч із нею й думав лише про одне: як хтось посмів зробити це з нею.
— Сесілія… — я зупинився. — Якщо ти не хочеш говорити — ми не будемо. Але я маю знати, що ти в безпеці.
Вона мовчала кілька секунд.
Потім повільно вдихнула.
— Дін… — її голос здригнувся. — Він не завжди був таким.
Я стиснув кулаки.
— Але став.
Вона кивнула.
— Спочатку це були слова. Контроль. Ревнощі, які він називав “любов’ю”.
Потім… — вона замовкла. — Потім з’явилися руки.
Світ навколо мене потемнів.
— Він… — я не зміг закінчити.
— Так, — сказала вона тихо. — Перший раз — я подумала, що це випадково. Другий — що це моя провина. Третій… я просто навчилася мовчати.
Мене накрила така лють, що я ледве стояв рівно.
Не бажання вдарити.
Бажання захистити.
— Він більше ніколи… — я ковтнув повітря. — Він більше ніколи не наблизиться до тебе.
Вона подивилася на мене — очі блищали, але вона не плакала.
— Я знаю. Бо сьогодні… — її губи здригнулися. — Ти встав між нами. І я вперше не злякалася.
Я повільно взяв її руки. Обережно. Так, ніби вона могла зникнути.
— Сесілія… — я не планував говорити це так. Не готувався. — Я не ідеальний. Я не знаю, як правильно. Але я знаю одне.
Вона дивилася на мене, затамувавши подих.
— Я не дозволю, щоб хтось зламав тебе ще раз. І… — я нервово всміхнувся. — Мені здається, я вже давно закоханий у тебе. Просто боявся сказати, бо ти для мене — не пригода. Ти… щось більше.
Тиша між нами була густою.
Потім вона зробила крок ближче.
— Я теж боялася, — прошепотіла вона. — Але з тобою я не ховаюся. І це… це все змінює.
Я притиснув її до себе. Без поспіху. Без вимог.
Вона тремтіла — і я тримав її так, ніби весь світ міг зачекати.
Того вечора я зрозумів:
любов — це не сцена і не музика.
Це момент, коли ти дивишся на чийсь страх — і кажеш: я тут. І я не піду.