Розділ 13

POV Сесілії

Ми не планували їхати далеко.
Алекс просто взяв ключі й сказав:
— Поїхали?
І я кивнула, навіть не питаючи куди.
Місто було нічним і живим — вогні світлофорів, відблиски неону на мокрому асфальті, музика з радіо тихо лилася фоном, але здавалася зайвою.
Бо між нами було достатньо тиші.
Я сиділа поруч, підібгавши ноги, дивилася у вікно й ловила своє відображення — трохи розмите, трохи інше.
Ніби я вже не та, що була ще кілька тижнів тому.
Алекс кермував зосереджено, однією рукою тримаючи кермо, другою — іноді торкаючись важеля передач.
І кожен його рух був таким знайомим… ніби я знала його роками.
— Ти мовчиш, — сказав він, не відводячи погляду від дороги.
— Мені добре, — відповіла я. — Рідко буває, коли мовчання не тисне.
Він усміхнувся — тією своєю спокійною, трохи втомленою усмішкою.
Ми їхали повз нічні кав’ярні, зачинені магазини, мости, де ліхтарі світили так низько, що здавалося — торкнись і обпечешся.
Я ловила себе на думці, що не хочу, аби ця дорога закінчувалася.
А потім він звернув убік — на оглядовий майданчик, де місто лежало внизу, як розсипані ноти.
Ми вийшли з машини. Ніч була прохолодна.
Алекс зняв куртку й накинув мені на плечі — знову без слів.
І саме в цей момент щось у мені здригнулося.
Я стояла поруч із ним, дивилася на вогні, а серце раптом стало занадто гучним.
Не від страху.
Від ясності.
Я подумала про:
його музику, яка завжди була про почуття, навіть коли без слів
його погляд, який ніколи не тиснув
те, як він чекав, не вимагав, не поспішав
І раптом зрозуміла.
Не різко.
Не як удар.
А як м’яке, але остаточне знання.
Я закохалася.
Не в музиканта.
Не в хлопця з гурту.
Не в романтику ночей.
У нього.
У те, як він поруч.
У те, якою я стаю поряд із ним — спокійнішою, чеснішою, живішою.
— Алекс… — тихо сказала я.
Він повернувся до мене.
— Я не знаю, що буде далі, — зізналася я. — Але знаю, що не хочу, аби ця ніч була просто ніччю.
Він дивився на мене довго.
Так, ніби слухав музику, яку боявся перебити.
— Вона не буде, — сказав він нарешті. — Обіцяю.
Він не поцілував мене.
Просто взяв за руку.
І цього вистачило, щоб я зрозуміла:
іноді любов приходить не з вибухом,
а з тишею, яку більше не хочеться втрачати ❤️🌙🎸
 

Квартира Алекса була наповнена приглушеним світлом — лампа біля дивана, кілька вогників з вулиці, що пробивалися крізь фіранки.
Тут пахло кавою, деревом і трохи — музикою. Так, ніби вона жила в стінах.
Сесілія стояла посеред вітальні, знімаючи куртку, трохи розгублена — не тому, що боялася, а тому що це було вперше, коли вона не поспішала піти.
— Можеш залишитися, — сказав Алекс спокійно, але в грудях у нього щось стислося. — Якщо хочеш.
Вона подивилася на нього уважно.
Не як дівчина, що вагається.
А як та, що вже зробила вибір.
— Хочу.
Одне слово.
Але воно впало між ними, як обіцянка.
Вони не кидалися одне до одного.
Все було повільно — чай на кухні, тихі розмови про дрібниці, сміх, що з’являвся несподівано.
Сесілія сиділа на дивані, підібгавши ноги, загорнута в його светр — занадто великий, теплий, його.
Алекс ловив себе на тому, що дивиться не на її обличчя, а на деталі: як вона торкається чашки
як хмурить брови, слухаючи
як час від часу піднімає погляд — прямо в нього
І щоразу цей погляд вибивав повітря з легень.
Коли стало пізно, він показав спальню — коротко, трохи ніяково.
— Я можу спати на дивані, — швидко сказав він.
Сесілія всміхнулася й похитала головою.
— Алекс… я тут не для того, щоб ти тікав.
Тиша після цих слів була густою.
Він кивнув. Просто. Без героїки.
У спальні було темніше.
Вони лягли поруч, не торкаючись одразу — між ними залишався тонкий прошарок повітря, що пульсував.
А потім вона повернулася до нього.
Їхні руки зустрілися самі.
Ніч була про близькість, не про поспіх.
Про дихання.
Про те, як його пальці заплуталися в її волоссі.
Про поцілунки, що були повільнішими за думки.
Про моменти, де все зникало — окрім тепла й відчуття: ми тут.
Коли вони заснули, вона була притиснута до нього, а його рука — на її спині.
Наче так було завжди.

POV Алекса 

Я прокинувся першим.
Світло ранку ковзало по стінах, по її обличчю, по розкиданому волоссю на подушці.
Сесілія спала спокійно. Довірливо.
І саме тоді мене накрило.
Не вночі.
Не під час поцілунків.
А зараз.
Бо вночі можна було сховатися за бажанням, за напругою, за моментом.
А вранці — залишалося тільки правда.
Я дивився на неї й думав: Я вже закоханий. Чорт забирай. Повністю.
Не симпатія.
Не потяг.
Не «подивимось, що буде».
А те саме почуття, яке змінює ритм життя.
І мене налякало не це.
Мене налякало, що я боюся сказати першим.
Бо якщо скажу — дороги назад не буде.
Бо якщо скажу — можу злякати.
Бо якщо скажу — а раптом вона ще не там, де я?
Вона поворухнулася, відкрила очі й усміхнулася сонно.
— Доброго ранку, — прошепотіла.
І все всередині мене розтануло.
Я нахилився й поцілував її в чоло. Просто. Ніжно.
— Доброго, — відповів я.
І подумав:
Я скажу. Але не сьогодні. Я дам цьому почуттю жити, рости, дихати.
Бо іноді любов — це не слова.
Це залишитися.
І не втекти.
❤️🎸