Розділ 11

POV Алекса 

Я ще сидів у студії, коли всі розійшлися.
Світло приглушене, підсилювач тихо гудів, гітара лежала на колінах, але я не грав.
Телефон у руці.
Її повідомлення світилися на екрані простими словами —
«Ти сьогодні грав інакше».
І я зрозумів, що це правда.
Я справді грав інакше.
Не для сцени.
Не для фанатів.
Навіть не для гурту.
Для неї.
Я провів пальцями по струнах — короткий акорд, обірваний, ніби думка, яку не наважився сказати вголос.
У голові з’явився її погляд після репетиції. Той, що затримався трохи довше, ніж “просто дружній”.
Я написав відповідь, майже не думаючи.
«Бо ти була поруч».
Коли вона прочитала — я це відчув.
Дивне, ірраціональне відчуття, ніби між нами натягнувся тонкий дріт.
Телефон знову завібрував.
«Ти сьогодні грав інакше» —
«Бо ти була поруч» —
і тиша.
Ця тиша була гучнішою за будь-яку музику.
Я встав, підійшов до вікна. Нічне місто світилася ритмом — машини, неон, люди.
І десь у цьому місті була вона.
Коли все стало таким серйозним, Алекс?
Я не планував. Не хотів.
Але тепер кожна нота без неї здавалася порожньою.
Телефон знову завібрував.
«Ти сьогодні грав інакше» — ні, вже інше.
Сесілія:
Можемо поговорити? Не повідомленнями.
Я не вагаючись натиснув “подзвонити”.

— Привіт, — її голос був тихим.
Теплим.
Таким, що одразу змінював усе.
— Привіт, — відповів я, і сам здивувався, наскільки м’яко це прозвучало.
Кілька секунд ми мовчали.
Не тому, що не було що сказати.
А тому, що обидва боялися сказати забагато.
— Я сьогодні… — вона зупинилася. — Я весь час ловила себе на думці, що слухаю не музику. А тебе.
Я заплющив очі.
— А я, — повільно сказав я, — ловив себе на тому, що рахую не такти. А твої кроки в залі.
Вона тихо усміхнулася — я це почув у її подиху.
— Алекс… — сказала вона. — Ми ж розуміємо, що це вже не просто флірт?
Я провів рукою по волоссю.
— Так, — чесно. — Розуміємо.
— І це трохи лякає, — додала вона. — Але й… дуже правильно.
Я сперся спиною об стіну, ніби ці слова мали вагу.
— Я не знаю, куди це приведе, — сказав я. — Але я знаю одне. Я не хочу вдавати, що між нами нічого немає.
— Я теж, — відповіла вона майже пошепки.
Знову тиша.
Але тепер вона була не напруженою — спокійною.
— Ти ж розумієш, — додав я, — що після цього все зміниться?
— Так, — відповіла вона. — Але, можливо, саме цього я й хочу.
Я усміхнувся. Справжньо. Вперше за довгий час.
— Тоді давай домовимося, — сказав я. — Не тікати. Говорити. І слухати одне одного.
— Домовилися, — тихо сказала вона. — І… Алекс?
— М?
— Дякую, що не мовчиш.
Я подивився на гітару, що лежала поруч.
— Дякую, що стала моїм ритмом.
Вона засміялася тихо, щиро.
— Побачимось завтра?
— Обов’язково, — відповів я. — Інакше я просто не зможу грати.
Коли дзвінок обірвався, я ще довго стояв у тиші.
А потім узяв гітару й заграв.
Уперше — без страху.
Бо тепер я знав:
між нотами й серцями — вона ❤️🎸🔥