Розділ 10

POV Сесілії 

Вулиця зустріла мене прохолодним повітрям і шумом міста.
Двері репетиційної зали зачинилися за спиною, але я все ще чула музику — не у вухах, а десь усередині.
Я йшла повільно.
Навмисно.
Бо якщо зупинюся — почну усміхатися, як дурепа.
Що це взагалі було?
Репетиція. Просто репетиція. Я не співала, не грала, не була частиною гурту. Я просто сиділа збоку.
І водночас… відчувала себе в самому центрі.
Перед очима знову з’явився Алекс: зосереджений, трохи розгублений, живий.
Як він дивився — ніби краєм, ніби ненароком.
Як ловив мій ритм, навіть коли грав.
Він інший після цієї ночі, — подумала я.
І я теж.
Я зупинилася біля кав’ярні, але зрозуміла, що не хочу кави.
Мені хотілося тиші.
І водночас — знову почути його гітару.
Телефон завібрував у кишені.
Серце зробило зайвий удар ще до того, як я дістала його.
Алекс:
Ти вже пішла?
Я всміхнулась.
Я:
Так. Ще трохи — і ти почнеш сумувати.
Три крапки з’явилися майже миттєво.
Алекс:
Вже.
Я закусила губу, намагаючись стримати усмішку.
Обережно, Сесіліє, — сказала собі. — Не лети так швидко.
Але правда була проста й трохи страшна:
я вже летіла.
Мені подобалося, що між нами тепер є щось невимовлене, але тепле.
Не “давай назвемо це”,
не “що ми тепер”,
а просто — ми поруч.
Я подумала про те, як він стояв з гітарою, ніби весь світ складався з нот і одного погляду в мій бік.
Про те, як гурт жартував, а між нами текла тиха, невидима розмова.
Якщо це тільки початок…
…то я хочу побачити, куди він веде.
Я набрала повідомлення ще раз.
Я:
Ти сьогодні грав інакше.
Відповідь прийшла не одразу.
Алекс:
Бо ти була поруч.
Я зупинилася просто посеред тротуару.
Місто шуміло, люди проходили повз, а я стояла — і відчувала, як щось м’яке й справжнє розквітає в грудях.
Ось так, — подумала я.
Без гучних слів. Без обіцянок.
Я підняла очі до неба.
Попереду було багато питань. Можливо, складні дні. Можливо, страх.
Але зараз…
зараз я точно знала одне:
цей ритм вартий того, щоб у нього закохатися ❤️🎸