Розділ 9

Репетиційна зала жила своїм звичним життям: запах кави, підсилювачі, дроти під ногами, гітара Алекса, що вже чекала на нього на підставці.
Але для Алекса цей ранок був зовсім не звичним.
Він налаштовував інструмент і ловив себе на тому, що постійно дивиться на двері.
Спокійно, — сказав він собі. — Це просто репетиція.
Двері відчинилися.
Сесілія зайшла разом з Еллі — у джинсах, светрі й з тією самою усмішкою, яка тепер здавалася… ближчою. Домашнішою.
Їхні погляди зустрілися.
На мить.
Зовсім коротко.
Але цього вистачило, щоб у повітрі щось змінилось.
— О-о-о, — протягнув Майк, відставляючи каву. — Я щось пропустив?
— Замовкни, — буркнув Алекс, але щоки зрадницьки потеплішали.
Сесілія теж трохи почервоніла й одразу зробила вигляд, що дуже зацікавлена плакатом на стіні.
— Ти знову прийшла нас перевіряти? — усміхнулась Еллі.
— Ага, — відповіла Сесілія. — Хтось же має слідкувати, щоб ви не грали фальшиво.
— Це камінь у мій город? — Алекс підняв брову.
— Ні, — вона ледь усміхнулась. — Це… комплімент. Майже.
Він засміявся — трохи нервово, трохи щиро.
Коул, який спостерігав за цим з боку, перехилився до Еллі й прошепотів:
— Вони такі очевидні.
— Не псуй момент, — тихо відповіла вона. — Це мило.
Репетиція почалася.
Алекс грав — і цього разу відчував музику інакше. Наче кожна нота проходила через груди, а не через пальці.
Сесілія сиділа збоку, схрестивши ноги, ритмічно постукуючи носком — і він ловив цей рух краєм ока.
І щоразу, коли їхні погляди випадково перетиналися, між ними виникала тиха, невидима усмішка.
— Зосередься, Ромео, — кинув Майк. — Ти граєш, а не закохуєшся.
— Я можу робити і те, й інше, — огризнувся Алекс.
— О, смілива заява, — засміявся Коул.
Під час перерви Сесілія підійшла до столу з водою. Алекс — майже одночасно.
Вони зупинилися, обидва тягнучись до однієї пляшки.
— Ой… — сказали разом.
— Прошу, — він відступив.
— Ні, ти перший.
— Я наполягаю.
— Ти завжди такий впертий?
— Лише коли нервую.
Вона усміхнулась.
— Це помітно.
Він тихо засміявся, нахилившись ближче, і прошепотів:
— Вони все бачать.
— Нехай, — так само тихо відповіла вона. — Ми ж нічого…
— …не робимо, — закінчив він. — Поки що.
Їх перервав голос Еллі:
— Я зараз зроблю вигляд, що не чую цього, але якщо ви ще трохи нахилитесь — я вимагатиму пояснень.
Усі розсміялися.
Напруга розчинилася у сміху, але те “інакше” нікуди не зникло.
Воно залишалося у дрібницях:
у поглядах,
у паузах між словами,
у тому, як Алекс грав, знаючи, що вона слухає.
Коли репетиція закінчилася, Сесілія одягала куртку, а Алекс підійшов ближче.
— Дякую, що прийшла, — сказав він.
— Я б не пропустила, — відповіла вона. — Мені подобається бачити, як ти… у своєму ритмі.
Він кивнув.
— Тепер він трохи наш.
Вона зупинилась на порозі, обернулась і подивилась на нього так, що серце знову збилось з такту.
— До скорої зустрічі, Алекс.
— Дуже скорої, — тихо відповів він.
Двері зачинились.
А гурт ще кілька секунд мовчав.
— Ну що ж, — підсумував Майк. — Це буде цікаво.
— І дуже голосно, — додав Коул.
— І дуже щиро, — усміхнулась Еллі.
Алекс узяв гітару.
І вперше за довгий час був упевнений: цей ритм він не хоче втратити ❤️🎸