Розділ 8

Реакція прийшла не одразу.
Вона накрила хвилею.
Спершу — секунда тиші. Та сама, коли зал ніби не встигає вдихнути.
А потім — вибух.
Оплески, вигуки, свист, чиїсь голоси:
— Що це було?!
— Це нове?!
— Грайте ще раз!
Хтось знімав на телефон, хтось тягнув руки до сцени, ніби хотів доторкнутися до цієї музики. Люди не просто слухали — вони впізнавали себе.
Сесілія стояла трохи збоку, притулившись до стіни, і дивилася, як пісня… живе.
Вже не належить лише їм.
Вона бачила, як Майк усміхався — щиро, рідко.
Як Коул нахилився до Еллі й щось сказав їй на вухо, а та засміялася крізь сльози.
Як Алекс стояв, тримаючи гітару, і ще кілька секунд не відпускав останній акорд, ніби боявся його втратити.
Ця пісня змінила щось у повітрі гурту.
Вона була іншою.
Глибшою.
Не про сцену — про серце.
— Це… наш новий рівень, — сказав Майк за лаштунками, витираючи піт рушником. — Я бачив їхні обличчя. Вони відчули.
— Вони завжди відчувають правду, — тихо відповів Коул і глянув на Алекса. — А це була правда.
Алекс нічого не сказав.
Він просто кивнув.

Сесілія не хотіла заважати. Вона вже збиралася вийти на вулицю — вдихнути повітря, зібрати себе. Але почула:
— Сес.
Він стояв у напівтемному коридорі, без гітари, у футболці, що прилипла до шкіри. Зовсім інший, ніж на сцені. Справжній.
— Ходімо, — сказав тихо. — Тут занадто гучно.
Вони вийшли надвір. Ніч була теплою, місто дихало неоном і шумом машин. Алекс сперся на перила, дивлячись кудись уперед.
— Я не знав, як ти це сприймеш, — зізнався він після паузи. — Коли вона зазвучала… зі словами.
Сесілія повільно підійшла ближче.
— Я боялася, що не зможу дослухати до кінця, — чесно сказала вона. — Бо це було… надто.
Надто про мене. Про нас. Про те, чого ми ще навіть не назвали.
Він усміхнувся — ледь помітно.
— Я не вмію красиво говорити, — сказав Алекс. — Але ця музика… вона з’явилась, бо ти з’явилась. І гурт це відчув. Люди — теж.
Сесілія подивилася на нього довго, уважно.
— Знаєш, що мене найбільше налякало? — тихо спитала вона.
— Що?
— Те, що я хочу бути тут. Не гостею. Не між рейсами. А… поруч.
Він повернувся до неї.
— Я не обіцяю простого, — сказав Алекс. — У нас тури, студії, хаос. Але якщо ти скажеш, що хочеш спробувати… я буду триматися за цей ритм, як за життя.
Сесілія посміхнулася. Тепло. Спокійно.
— Я вже в ньому, Алекс.
Він не поцілував її.
Лише притиснув лоб до її чола — жест тихий, інтимний, важливіший за будь-які слова.
Ніч обійняла їх.
А десь позаду — гурт, який щойно знайшов нове серце.
 

❤️🎸🔥


Дорога до його дому була тихою.
Місто ще шуміло, але всередині Сесілії стояла дивна тиша — наповнена очікуванням.
Алекс ішов поруч, не торкаючись. Наче знав: кожен дотик зараз може зламати рівновагу, яку вони так довго тримали.
Ключ повернувся в замку.
Світло в коридорі було м’яким, теплим. Його квартира — проста, трохи хаотична, з гітарою біля дивану, чашками на столику й запахом кави та дерева.
— Ласкаво прошу… — тихо сказав він.
І замовк.
Бо вона вже дивилася на нього інакше.
Без жартів.
Без втечі.
Сесілія повільно зняла куртку, залишивши її на спинці стільця. Її рухи були спокійні, але в повітрі іскрило.
— Алекс… — сказала вона тихо. — Я не хочу сьогодні знову зупинятись.
Він не відповів одразу. Лише підійшов ближче. Дуже близько.
Так, що вона відчула його подих.
— Я теж, — зізнався він хрипло. — Але якщо ти скажеш “ні” — я зупинюсь.
Вона не сказала “ні”.
Вона підняла руку й торкнулася його шиї — обережно, ніби перевіряючи, чи він справжній.
Його пальці ковзнули по її талії — не поспішаючи, впевнено.
Поцілунок був глибоким.
Не різким — очікуваним.
Таким, у якому зібралися всі ночі, дзвінки, недомовлені слова й музика між ними.
Вони втрачали відлік часу.
Світ зменшився до дотиків, шепоту, зітхань.
Він притис її до себе, ніби боявся, що вона зникне.
Вона відчула, як напруга між ними тане — і водночас стає гострішою.
Коли він повів її до спальні, це було без поспіху.
Без сумнівів.
Лише два серця, які нарешті вирішили бути чесними.
Двері зачинились тихо.
А ніч прийняла їх — тепла, жива, наповнена тим, що не потребує опису, бо відчувається шкірою.

❤️🔥 ☕✨

Світло прокинулося раніше за них.
Воно повільно ковзнуло крізь штори, торкнулося стін, гітари в кутку, розкиданих речей — і зупинилося на ліжку.
Сесілія прокинулась першою.
На мить вона не рухалась. Просто слухала.
Тишу квартири.
Рівне дихання поряд.
Алекс спав спокійно, зовсім не так, як на сцені — без напруги, без контролю. Його обличчя було м’якшим, відкритішим.
І це раптом зворушило її більше, ніж усі вчорашні емоції.
Це сталося, — подумала вона.
І замість страху відчула… тепло.
Вона обережно вислизнула з ліжка, намагаючись не розбудити його, накинула його ж футболку — вона була занадто велика, пахла ним і вчорашньою ніччю.
Кухня зустріла її тишею і ранковим світлом.
Вона знайшла каву, увімкнула кавоварку — звук був трохи гучнішим, ніж їй хотілося.
— Ти намагаєшся втекти? — почулося ззаду сонно.
Вона здригнулась і обернулась.
Алекс стояв у дверях, розпатланий, ще напівсонний — і усміхався.
— Я… хотіла зробити каву, — зніяковіло сказала вона. — Це не втеча.
— Шкода, — хмикнув він. — Я б наздогнав.
Вони зустрілися поглядами.
І обидва усміхнулись — трохи сором’язливо, трохи по-новому.
Він підійшов ближче, став поруч, спершись стегном об стільницю. Їхні руки випадково торкнулись — і ніхто не відсмикнув.
— Як ти? — тихо спитав він.
Сесілія задумалась на секунду.
— Спокійно. І… правильно. А ти?
— Наче щось стало на місце, — відповів він чесно.
Кава була готова.
Вони сіли за маленький стіл біля вікна, з чашками в руках, мов двоє людей, які тільки вчаться бути поруч без музики й нічного шуму.
— Я боялась, що вранці все буде дивно, — зізналася вона.
— А є трохи дивно, — усміхнувся він. — Але мені подобається.
Вона засміялась — тихо, легко.
Це був сміх без напруги.
— Нам сьогодні на репетицію, — згадав він.
— Знаю. І… я прийду, якщо ти не проти.
— Я буду радий, — сказав він, не вагаючись.
Вони ще довго сиділи так — розмовляючи про дрібниці, про музику, про майбутній концерт.
Без великих обіцянок.
Але з відчуттям, що щось між ними змінилось назавжди.
Коли вона підійшла до дверей, щоб зібратись, він раптом сказав:
— Сесіліє…
— М?
— Я не знаю, що це буде далі. Але я хочу йти туди разом із тобою.
Вона підійшла ближче, торкнулась його руки.
— Я теж.
Ранок був простим.
Домашнім.
І саме тому — таким важливим.