Розділ 7

Підготовка до першого концерту🎸
Сцена була ще порожня, але вже жила.
Світло софітів перевіряли раз за разом — воно різало темряву білими й синіми смугами. У залі пахло металом, апаратурою й очікуванням. Тим самим відчуттям, коли ще нічого не почалося, але серце вже б’ється швидше.
— От тут другий куплет трохи стриманіше, — сказав Коул, перегортаючи нотатки.
— А приспів хай вибухає, — додав Майк, стукаючи паличками по коліну. — Це ж та пісня.
Алекс мовчав.
Він тримав гітару, але думками був не на сцені.
Сесілія сиділа збоку, на високому кейсі від апаратури. Вона слухала кожну репетицію, кожен прогін — уважно, ніби ця пісня була частиною її дихання.
І так воно і було.
— Алекс, — покликала Еллі м’яко. — Вона звучить чесно. Не думай. Просто грай.
Він кивнув.
Пісня лягла ідеально.
Кожен акорд — на своє місце.
Кожне слово — наче давно чекало, щоб бути сказаним.
Коли останній звук розчинився в просторі, в залі повисла тиша.
— Завтра, — тихо сказав Коул. — Завтра ми зіграємо її вперше.
Сесілія підвелась і підійшла до Алекса.
— Це буде сильний момент, — сказала вона. — Для тебе. Для нас.
Їхні погляди зустрілись.
І в цю секунду все зайве — гурт, сцена, шум — ніби відійшло вбік.
За кулісами
Пізніше.
Світло було приглушене, коридори сцени — вузькі й теплі.
Алекс стояв біля стіни, спершись плечем, і дивився в підлогу. Напруга тримала його зсередини — не сценічна. Інша.
Сесілія підійшла тихо.
— Ти нервуєш, — сказала вона.
— Через концерт? — він усміхнувся краєм губ. — Ні.
Вона зробила крок ближче.
— Через мене?
Він підняв очі.
— Через те, що я більше не хочу робити вигляд, ніби між нами нічого не відбувається.
Її серце вдарило швидше.
— Я теж, — прошепотіла вона. — І це лякає.
— Мене — ні.
Він простягнув руку й торкнувся її пальців. Обережно. Ніби питав дозволу.
Вона не відступила.
Навпаки — зробила крок назустріч.
Їхні лоби майже торкнулись. Подихи змішались. Світ навколо завмер.
— Алекс… — тихо.
Він більше не чекав.
Поцілунок був не різким — пристрасним, глибоким, наповненим усім тим, що вони стримували тижнями: нічними дзвінками, поглядами, музикою між словами.
Її руки лягли йому на шию.
Його — на її талію.
Це був поцілунок «нарешті».
Поцілунок «так».
Коли вони відступили одне від одного, Сесілія усміхалась — трохи збентежено, але щасливо.
— Отже… — сказала вона. — Тепер це не просто пісня.
Алекс усміхнувся у відповідь.
— Ніколи й не була.
Зі сцени почулись голоси — їх кликали.
Він взяв її за руку.
— Пішли. Завтра ми покажемо світу наш ритм.
Вона стиснула його пальці.
— Разом.

🔥🎸😍
**POV Сесілії

Я ще відчувала його.
Не губи — відлуння.
Наче він торкнувся не тіла, а чогось глибшого — ритму всередині мене.
Коли Алекс відійшов, щоб готуватися до виходу на сцену, я залишилася на кілька секунд сама в коридорі за лаштунками. Торкнулась пальцями губ — дурна звичка, але інакше не могла.
Мені хотілося сміятися.
І водночас — затамувати подих.
Отже, це сталося.
Не у фантазіях, не між рядками повідомлень.
По-справжньому.
Я боялася… але це був солодкий страх. Той, що каже: «ти на краю чогось важливого».
— Сесіліє, — покликала Еллі. — Ходімо, скоро починають.
Я кивнула й рушила до залу.

Концерт🎸
Зала була заповнена вщерть.
Гул голосів, сміх, очікування — усе це накривало хвилею. Я пробиралася між людьми, знаходячи місце ближче до сцени. Світло миготіло, бар світився неоном, а сцена… сцена чекала.
Коли хлопці вийшли — зал вибухнув.
Коул — впевнений, усміхнений.
Майк — з тією своєю шаленою енергією.
І Алекс…
Я затамувала подих.
Він стояв трохи осторонь, гітара висіла на плечі, погляд зосереджений. Але коли він підняв очі — я знала, що він шукає мене.
Наші погляди зустрілися.
На мить світ зник.

— У нас є одна нова композиція, — сказав Коул у мікрофон. — Вона про те, що інколи з’являється у твоєму житті… і змінює ритм назавжди.
Перші акорди.
Я впізнала їх одразу.
Серце стиснулося.
Це вона.
Та сама музика.
Але тепер — зі словами.
Голос Еллі (з бек-вокалу) був м’яким, теплим, ніби обіймав мелодію. Але Алекс… він грав так, ніби говорив зі мною без слів.
Кожна нота — погляд.
Кожен перехід — дотик, якого не було, але який я пам’ятала.
Я не помітила, як сльози з’явилися в очах.
Це не було сумно.
Це було правдиво.
Він не дивився в зал постійно. Але коли дивився — дивився на мене. І я знала: він знає, що я тут. Що я чую. Що я відчуваю.
Натовп аплодував ще до того, як пісня закінчилась.
А я стояла, притискаючи руку до грудей, бо серце билося надто голосно.

Коли світло погасло, я ще довго не могла поворухнутися.
Еллі обійняла мене з боку.
— Це було для тебе, — тихо сказала вона. — І він це не приховував.
Я кивнула, не довіряючи голосу.
Десь там, за сценою, Алекс закінчував концерт. Але я вже знала: цей вечір — початок чогось більшого, ніж просто історія.
Це був ритм, у який я закохалася.
 ❤️🎶