Розділ 6

Клуб був переповнений.
Світло різало темряву, люди тіснились біля бару, хтось танцював так, ніби завтра не існувало. Алекс відійшов на кілька кроків — відповісти на повідомлення від Майка — і цього вистачило.
Сесілія залишилась біля танцполу.
Вона не одразу помітила чоловіка поруч. Спершу — запах дешевого алкоголю. Потім — рука, яка занадто впевнено лягла їй на талію.
— Гей, красуне, — нахилився він. — Потанцюємо?
— Ні, — коротко відповіла вона й відсторонилась. — Я тут не сама.
— Та годі, — посміхнувся він криво. — Твій хлопець? Не бачу.
Він зробив крок ближче. Занадто близько.
— Я сказала «ні», — голос Сесілії став холоднішим.
Алекс побачив це майже миттєво.
Він побачив чужу руку.
Побачив, як змінюється її обличчя.
І щось у ньому клацнуло.
Він опинився поруч швидше, ніж усвідомив це.
— Відійди від неї, — сказав спокійно. Надто спокійно.
— А ти хто такий? — фиркнув чоловік.
— Той, кому ти зараз заважаєш.
Чоловік посміхнувся зухвало й знову потягнувся до Сесілії.
Це була помилка.
Удар був різкий, чистий.
Без слів.
Без попереджень.
Чоловік похитнувся й впав на підлогу, хтось закричав, охорона рушила в їхній бік.
— Алекс! — Сесілія схопила його за руку.
Він важко дихав. Очі темні. Злі.
— Ми йдемо, — сказав він і вже тягнув її крізь натовп.
На вулиці ніч була прохолодною. Бас клубу ще глухо бився за стінами, але тут — тиша й місто, що дихало після півночі.
Він відпустив її руку.
— Ти в порядку? — запитав, нарешті дивлячись на неї.
— Так, — відповіла вона. — Але ти…
— Я знаю, — перебив він. — Не мав. Але я не міг дивитись, як він…
Вона зробила крок ближче.
— Дякую.
Це слово збило його більше, ніж будь-який удар.
Вони йшли мовчки кілька кварталів. Місто світилось жовтими ліхтарями, асфальт був ще теплий після дня. Напруга між ними не спадала — навпаки, ставала густішою.
— Ти ревнуєш, — сказала вона раптом.
— Так, — не став заперечувати він. — І мені це не подобається. Але це правда.
Вона зупинилась.
— А мені подобається, що ти не робиш вигляд, ніби тобі байдуже.
Таксі під’їхало майже одразу. Вони сіли на заднє сидіння. Простору було мало. Занадто мало.
Його коліно торкалось її.
Її пальці — його зап’ястя.
Кожен рух відчувався надто чітко.
Алекс дивився у вікно, але бачив лише її відображення.
Сесілія дивилась на нього — і не відводила погляду.
— Це небезпечно, — тихо сказала вона.
— Знаю, — відповів він. — Але я не хочу відступати.
Таксі зупинилось. Вони вийшли. Ніч обійняла їх тишею.
Вони стояли навпроти одне одного — надто близько, щоб це було випадково, і надто далеко, щоб торкнутись.
— Сьогодні… — почала вона.
— Я пам’ятатиму цю ніч, — сказав він замість неї.
Вона усміхнулась. Повільно.
— Я теж.
І вони розійшлись у різні боки, знаючи:
це тільки початок.

Алекс прокинувся раніше, ніж зазвичай.
Світло ще тільки пробиралося крізь штори, місто було напівсонним, а в голові — вчорашня ніч. Клуб. Удар. Її очі в таксі. Те, як вона сказала «мені подобається, що тобі не байдуже».
Він узяв телефон.
Повідомлення вже було там.
Сесілія:
«Доброго ранку. Я досі думаю про вчора. І… не шкодую 😉»
Він усміхнувся так, як давно не усміхався.
Алекс:
«Я теж. Приходь сьогодні на репетицію. Будь ласка.»
Кілька секунд тиші.
Сесілія:
«Я й так збиралась.» ❤️

Студія пахла кавою, деревом і струнами.
Майк уже налаштовував барабани, Коул щось бурмотів, перебираючи акорди, Еллі сиділа збоку з блокнотом у руках — зосереджена, але з тією самою теплою усмішкою.
Алекс тримав гітару. Нервував. Рідкісне для нього відчуття.
Коли двері відчинились і Сесілія зайшла всередину, простір ніби змінив щільність.
Вона була в простому светрі, з розпущеним волоссям і тією самою впевненістю, яка завжди його зачіпала.
— Привіт, — сказала тихо.
— Привіт, — відповів він.
Коул глянув на них і хмикнув. Еллі — навпаки, ледь помітно кивнула Сесілії, ніби «це для тебе».
— Ну що, — сказав Майк. — Алекс щось має.
Алекс вдихнув.
— Пам’ятаєш ту музику? — звернувся він до Сесілії. — Ту, що я грав тобі по телефону.
— Так, — її голос став уважним. — Дуже.
— Це вона. Але… тепер не тільки моя.
Він глянув на Еллі.
Вона встала, закрила блокнот і сказала:
— Я написала слова. Бо деякі мелодії просять голос.
Алекс почав грати.
Ті самі акорди — знайомі, але глибші. Бас м’яко підхопив ритм, барабани дали серцю пульс.
А потім Еллі заспівала.
Слова були прості.
Про відстань.
Про нічні дзвінки.
Про ритм, який з’являється тоді, коли зустрічаєш свого.
Сесілія завмерла.
Вона не дихала.
Це було про неї. Не буквально — але кожен рядок торкався саме там, де в неї давно щось відгукувалось.
Алекс не дивився на неї, поки грав. Але відчував.
Відчував кожен її подих.
Коли музика стихла, у студії запанувала тиша.
— Це… — Сесілія зробила крок вперед. — Це було неймовірно.
Вона подивилась на Еллі.
— Ти влучила прямо в серце.
Потім — на Алекса.
— А ти… — вона усміхнулась. — Ти знаєш, що це має звучати зі сцени?
Він підняв брови.
— Ти серйозно?
— Абсолютно, — сказала вона. — Це треба зіграти на концерті. Люди мають це почути.
Коул розсміявся.
— Ну все, — сказав він. — У нас є нова пісня. І нова історія.
Алекс подивився на Сесілію.
— Тоді залишайся, — тихо сказав він. — Попереду ще багато музики.
Вона кивнула.
— Я нікуди не йду.