Розділ 4

POV Алекса
Ніч у студії завжди звучала інакше.
Вдень тут було шумно: жарти, кавові стаканчики, удари паличок Майка, уривки фраз Коула. А вночі — тільки він, лампове світло й інструменти, що ніби чекали, коли він нарешті скаже правду.
Алекс сидів на підлозі, спершись спиною об диван. Бас лежав поруч, але він його не торкався. Не сьогодні.
Сьогодні це мала бути не пісня.
Без слів.
Без структури.
Тільки відчуття.
Він увімкнув драм-машину — повільний, рівний пульс. Не агресивний. Серцевий.
Тум… тум… тум…
— Ось ти, — прошепотів він у порожнечу.
Сесілія завжди з’являлася в його думках несподівано: у паузах, між ударами, у тих моментах, коли музика ще не народилася, але вже дихала.
Він взяв бас.
Перші ноти були обережні — ніби кроки по даху вночі.
Другі — тепліші.
Треті — впевнені.
Мелодія не намагалася вразити. Вона жила.
Він заплющив очі.
Кава в маленькому кафе.
Її сміх.
Як вона слухає — уважно, трохи нахиливши голову.
Як не поспішає торкатися, але торкається словами.
Ритм став глибшим.
Він додав гітарний педал — легкий ревербератор, щоб звук ніби плив.
Це була відстань між містами.
Телефонні дзвінки.
Очікування.
А потім — різкий, але короткий акорд.
Сум.
Не біль — а тиха порожнеча, коли двері зачиняються, і ти ще стоїш у коридорі, слухаючи, як кроки зникають.
— Чорт… — Алекс відкрив очі, ковтнув повітря.
Музика текла сама.
Він не думав про те, як це сприймуть.
Він не думав, чи це хіт.
Він просто дозволив собі бути чесним.
Останній фрагмент був світлішим. Повільний підйом. Надія.
Впевненість у тому, що це не “прощавай”, а “до зустрічі”.
Коли він зупинив запис, у студії стало занадто тихо.
— Вау…
Алекс різко обернувся.
У дверях стояли Коул, Еллі й Майк. Судячи з усього, вони зайшли тихо й слухали вже кілька хвилин.
— Ти знущаєшся? — першим озвався Майк. — Це… це було що зараз?
Коул мовчав. Він просто дивився на Алекса так, ніби щойно почув щось дуже особисте.
— Це не пісня, — швидко сказав Алекс, ніби виправдовуючись. — Просто… музика.
Еллі підійшла ближче. Її очі світилися.
— Алекс, — тихо сказала вона. — Це чиста емоція. Без жодного слова.
— Це про неї, правда? — спитав Коул.
Алекс не став заперечувати.
Просто кивнув.
— Я відчула це, — Еллі поклала руку собі на груди. — Від першої ноти. Там є очікування. І ніжність. І… відстань.
— І серце, яке не боїться чекати, — додав Майк, серйозно, без жартів.
Алекс опустив погляд.
— Я не знаю, що з цим робити, — чесно сказав він. — Я просто… не міг не написати.
Еллі усміхнулася — тією особливою усмішкою, коли в голові вже народжується щось велике.
— Тоді слухай мене уважно, — сказала вона. — Я хочу написати для цього слова.
Алекс підвів голову.
— Ти серйозно?
— Абсолютно, — кивнула вона. — Ця музика заслуговує на текст, який буде таким самим чесним. Я обіцяю: я не зіпсую її.
Коул хлопнув Алекса по плечу.
— Бро, якщо це не стане піснею — це буде злочин проти музики.
Майк усміхнувся:
— І проти кохання, якщо вже на те пішло.
Алекс знову поглянув на екран, де світилася хвиля запису.
Вперше за довгий час він не відчував страху.
Тільки вдячність.
Бо десь там, за сотні кілометрів, була дівчина, яка навіть не знала, що вже стала музикою. 🎸🔥

Студія пахла кавою й ніччю.
Еллі зайшла тихо, ніби боялася порушити щось дуже крихке. Алекс сидів на дивані, Коул щось налаштовував, Майк грався паличками, але всі вони замовкли, щойно побачили її з блокнотом у руках.
— Я… — вона трохи ніяково усміхнулась. — Я не могла не написати.
Алекс підвів голову. Його серце зробило дивний, нерівний удар.
— Уже? — тихо спитав він.
— Вони самі прийшли, — відповіла Еллі. — Під твою музику слова не народжуються — вони відкриваються.
Вона сіла на край столу, глибоко вдихнула й почала читати.
🎶
Між містами — тиша й світло,
Між ударами — твоє ім’я.
Я чую ритм, що б’ється в серці,
Навіть коли ти не поряд зі мною.
Ми не торкались — але знали,
Що кожна пауза не кінець.
Бо якщо чекати правильно,
Відстань теж стає мостом.
🎶
У студії стало надто тихо.
Алекс не рухався. Він дивився на Еллі так, ніби вона щойно озвучила його власні думки, які він боявся вимовити навіть собі.
— Це… — Коул проковтнув повітря. — Це про чекання. Але не болюче. Про віру.
— Про те, коли серце не кричить, а тримає ритм, — додав Майк.
Еллі перевела погляд на Алекса.
— Я не знаю, чи це фінальна версія. Але я відчула, що там не має бути трагедії. Там має бути надія.
Алекс підвівся. Повільно. Наче боявся злякати момент.
— Ти зробила її… живою, — сказав він хрипко. — Я писав музику, щоб не розсипатися. А ти дала їй серце.
Еллі усміхнулась м’яко.
— Залиш одне для себе, — тихо сказала вона. — Зіграєш їй. Коли будеш готовий.
Алекс кивнув.
Він уже знав — сьогодні ввечері.

POV Сесілії

Вона сиділа на підлозі своєї квартири, загорнувшись у плед. За вікном дощ тихо торкався скла, місто світилося жовтими вогнями, а телефон у її руках теплів від його імені на екрані.
Алекс дзвонить.
— Привіт, — сказала вона, усміхаючись ще до того, як він заговорив.
— Привіт… — його голос був іншим. Зосередженим. Трохи хвилюючим. — У мене є дещо для тебе.
Вона сіла рівніше.
— Ти мене лякаєш.
— Не бійся, — він усміхнувся, вона це чула. — Просто… слухай. Добре?
— Добре.
Вона почула, як він відклав телефон трохи далі. Шурхіт. Клацання.
І тоді — музика.
Повільний ритм. Спокійний. Наче серце, яке не поспішає, бо знає — його почують.
— Алекс… — прошепотіла вона, але він не відповів.
Бас увійшов м’яко, обережно, ніби боявся її злякати.
Гітара — тепла, з відлунням.
Між нотами — простір.
Вона заплющила очі.
Вона бачила їхній дах.
Каву.
Його руки.
Ту паузу між словами, коли щось важливе зависає в повітрі.
Її груди стиснуло.
— Це… — її голос затремтів. — Це дуже красиво.
Музика йшла далі. Там була відстань. І сум. Але не самотність.
— Це про тебе, — сказав він тихо, коли остання нота розтанула.
Сесілія не відповіла одразу. Вона витерла сльозу, що все ж скотилася щокою.
— Я відчула це, — прошепотіла вона. — Наче ти говорив зі мною… без слів.
— Я не знав, як інакше, — зізнався він. — Просто хотів, щоб ти знала: навіть коли ти далеко, ти тут.
— Де? — тихо спитала вона.
— Тут, — він торкнувся грудей, і вона це відчула навіть крізь телефон. — У ритмі.
Вона усміхнулась крізь сльози.
— Тоді я чекатиму, — сказала вона. — Не зі страхом. А з музикою.
На тому кінці дроту Алекс видихнув — довго й полегшено.
— Я скоро зіграю її тобі наживо, — пообіцяв він.
— Я буду в першому ряду, — відповіла вона.
І в цю мить обидва зрозуміли:
це вже не просто симпатія.
Це — ритм, у який вони закохалися. 🎶❤️