Розділ 3

Сесілія прийшла на репетицію разом з Еллі.
Вона трималася трохи осторонь, ніби не хотіла заважати — у джинсах, простій куртці й з волоссям, зібраним недбало, але так, що Алекс помітив це одразу. Вона не мала при собі мікрофона, не готувалася співати, не була частиною процесу — принаймні формально.
Але щойно вона зайшла до студії, простір змінився.
Алекс відчув це не розумом — тілом.
Наче щось тихо клацнуло всередині, вирівнялося, стало на місце.
— Привіт, — усміхнулася Еллі, заходячи першою. — Ми не заважатимемо, правда?
— Якщо заважатимете — зробимо вигляд, що так і було задумано, — пожартував Майк.
Сесілія посміхнулася й кивнула.
— Я просто посиджу. Мені цікаво подивитися, як ви працюєте.
Алекс упіймав її погляд — короткий, ненав’язливий. Вона виглядала спокійною. Не тією, хто намагається привернути увагу. І саме це чіпляло найбільше.
Репетиція почалася.
Гітари, ударні, ритм — усе було, як завжди. Але сьогодні Алекс ловив себе на дивному відчутті: він не просто грав — він перевіряв, чи вона чує.
Чи відчуває темп.
Чи ловить паузи.
Чи розуміє, де музика дихає.
І кожного разу, коли він кидав погляд у її бік, Сесілія сиділа, трохи нахилившись уперед, уважна, з тією самою легкою усмішкою, ніби слухала не вухами — серцем.
Ось він, подумав Алекс.
Той ритм.
Без голосу.
Без дотику.
Просто присутність.
— Ти сьогодні якийсь дивний, — пробурмотів Майк між треками. — Наче граєш для когось конкретного.
— Просто гарний день, — відмахнувся Алекс.
Еллі ледь помітно штовхнула Сесілію ліктем і підморгнула. Та тільки знизала плечима, ніби нічого не помічала. Або робила вигляд.
Коли репетиція закінчилася, усі були втомлені й задоволені.
— Ми з Коулом заїдемо перекусити, — сказала Еллі, накидаючи куртку. — А ви?
Алекс глянув на Сесілію раніше, ніж встиг подумати.
— Можемо… прогулятися? Якщо ти не проти.
Вона підняла брови — приємно здивовано.
— Не проти.
Місто зустріло їх вечірнім світлом. Ліхтарі, шум машин, неонові вивіски — усе здавалося трохи повільнішим, ніж зазвичай.
Вони йшли поруч, не поспішаючи.
— У вас класна атмосфера, — сказала Сесілія. — Видно, що ви… свої.
— Це більше схоже на родину, яку ти не вибирав, але все одно любиш, — усміхнувся Алекс. — Навіть коли вони дістають.
— Особливо тоді, — засміялася вона.
Декілька хвилин вони йшли мовчки. І це мовчання не тиснуло.
— Я на днях лечу додому, — раптом сказала Сесілія.
Алекс зупинився на секунду. Не різко — ледь помітно.
— Надовго?
— Поки не знаю. Справи, життя… ти ж знаєш.
— Так, — кивнув він. А потім, ніби між іншим: — Якщо ти не проти… ми могли б спілкуватися. По телефону. Або якось інакше.
Він не дивився на неї в ту мить. Дав їй простір для відповіді.
— Я не проти, — сказала вона м’яко.
Він усміхнувся.
— Добре.
— Добре, — повторила вона.
Вони пішли далі. Місто шуміло навколо, але між ними було тихо — тією правильною тишею, в якій уже народжується щось більше.
Музика ще не почалася.
Але ритм уже був. 🎸🔥❤️

POV Алекса
Сцена була порожньою.
Не тією порожнечею після концерту, коли ще дзвенить у вухах і пахне потом та адреналіном. А іншою — глибшою. Тихою. Такою, що лягає всередині грудей і не зникає, навіть коли світло софітів давно вимкнули.
Алекс сидів на краю сцени, гітара лежала на колінах, пальці механічно перебирали струни. Акорди народжувалися самі — прості, недосконалі, без назви. Він не намагався створити пісню. Просто грав, бо мовчати було важче.
Вона поїхала сьогодні вранці.
Я не проти, сказала вона тоді.
І ці слова чомусь лишилися з ним сильніше, ніж будь-які прощання.
Він видихнув і подивився на телефон. Повідомлення від неї було ще свіже.
Сесілія:
Я вже в аеропорту. Трохи хвилююся, але усміхаюся. Дякую за вчора.
Він усміхнувся сам до себе.
Алекс:
Ти завжди усміхаєшся. Навіть коли хвилюєшся.
Крапки з’явилися майже одразу.
Сесілія:
Ти, здається, вже мене добре знаєш 😉
Можливо, подумав він.
Або тільки починаю.
Гітара знову зазвучала. Цього разу м’якше. Тепліше. Він раптом зловив себе на думці, що грає так, ніби вона сидить десь поруч — на підлозі, з чашкою кави, слухає і нічого не каже.
— Дурень ти, Алекс, — пробурмотів він сам до себе.
Телефон завібрував.
Виклик.
Сесілія.
Він відповів майже миттєво.
— Привіт.
— Привіт, — її голос був трохи приглушений, але живий. — Я думала… може, ти ще не спиш.
— Ні. Я… з гітарою.
— Звісно, — засміялася вона. — А я в готелі. Тут тихо. І якось дивно.
— Без нічного міста?
— Без… усього того, що було останніми днями.
Він на мить замовк, а потім заграв коротку мелодію — просту, майже дитячу.
— Що це? — спитала вона.
— Не знаю. Щось, що народилося п’ять хвилин тому.
— Мені подобається.
Ці слова влучили прямо в серце.
— Ти завжди так кажеш? — усміхнувся він.
— Ні. Тільки коли правда.
Вони говорили довго. Про дрібниці. Про те, як вона ледве не загубила паспорт. Про Майка, який написав їй повідомлення з купою емодзі. Про Еллі, яка вже планує їхню наступну зустріч, ніби це питання часу, а не відстані.
— Алекс? — тихо сказала вона наприкінці.
— Мм?
— Я рада, що ти мені подзвонив.
— Я радий, що ти взяла слухавку.
Він ліг на диван, гітара залишилася поруч. Стеля над ним була темною, але тепер не тиснула.
Наступні дні стали схожими на ритуал.
Повідомлення зранку.
Дзвінок увечері.
Сміх, який долає кілометри.
— Я сьогодні бачила хлопця з гітарою, — сказала вона якось. — І знаєш що?
— Що?
— Він був зовсім не ти.
— Образливо, — удав він ображеного. — Але чесно.
— Абсолютно.
Іноді вони мовчали. Просто слухали дихання одне одного. І цього було достатньо.
Алекс зловив себе на думці, що більше не боїться цієї тиші. Бо тепер вона була наповнена її голосом, її сміхом, її я не проти.
Він узяв гітару й заграв знову. Цього разу впевненіше.
— Алекс, — сказала вона крізь музику. — Мені здається… між нами щось починається.
Він усміхнувся.
— Мені здається, воно вже почалося. Просто ми граємо вступ.
І десь між акордами, ніччю й кілометрами він зрозумів:
це не порожнеча.
Це пауза.
Перед ритмом, у який він уже закохався. ❤️🎸📞