Розділ 2

Ніч у місті мала свій власний ритм — глибокий, глухий, схожий на бас, що відлунює десь під шкірою. Після галасу клубу вона здавалася майже нереальною.
Сесілія стояла на даху, спершись ліктями на холодний металевий парапет, і дивилася вниз. Вогні вулиць тремтіли, мов ноти на нотному стані, машини повзли повільно, ніби світ теж вирішив сповільнитися разом із нею. Повітря було прохолодним, але приємним — таким, що прояснює думки.
Вона почула кроки ще до того, як побачила його.
Алекс.
Він не підійшов одразу. Зупинився трохи осторонь, ніби давав їй право першою вирішити, чи хоче вона його присутності. Цей жест — простий і тихий — чомусь торкнув її сильніше, ніж увесь флірт у клубі.
— Тут тихіше, — сказав він зрештою.
Голос був інший. Не сценічний. Не той, що прорізає зал і змушує серця битися швидше. Цей голос був для однієї людини.
— Так, — відповіла вона, не обертаючись. — І місто здається чеснішим.
Алекс підійшов ближче, але не надто. Між ними залишився простір — невидима межа, наповнена напругою. Він сперся поруч, дивлячись у той самий бік, ніби вони давно так стояли разом.
— Ти часто тікаєш від шуму? — запитав він.
Сесілія всміхнулася кутиком губ.
— Я не тікаю. Я просто… слухаю, що лишається, коли музика стихає.
Вона глянула на нього. — А ти?
Він задумався. Справді задумався, а не відповів автоматично, як це роблять люди, звиклі до інтерв’ю.
— Я боюся тиші, — зізнався. — Бо в ній я не знаю, ким бути. На сцені все просто. Є ритм. Є світло. Є роль.
Її погляд затримався на його обличчі. Тут, без софітів, він здавався іншим — справжнішим. Тіні під очима, легка втома, розслаблені плечі. Не ікона. Не зірка. Просто чоловік.
— А тут? — тихо запитала вона. — Тут ти хто?
Алекс повернувся до неї. Повільно. Так, ніби цей рух мав значення.
— Тут… я ще не знаю.
Він усміхнувся — не сценічно, а трохи невпевнено. — Можливо, саме це й лякає.
Між ними зависла тиша. Не порожня — наповнена диханням, поглядами, невимовленими питаннями. Сесілія відчула, як її серце підлаштовується під його ритм, хоча вони навіть не торкалися одне одного.
— Коли ти грав, — сказала вона, — я вперше за довгий час відчула, що музика не тисне. Вона… кличе.
Його погляд став серйозним.
— А коли ти дивилася на мене знизу сцени, — відповів він, — я збився з ритму.
Коротка пауза. — І це ніколи не трапляється.
Вона засміялася тихо, майже пошепки.
— Значить, ми квити.
Вітер підхопив пасмо її волосся, і воно ковзнуло по щоці. Алекс машинально підняв руку… і зупинився за кілька сантиметрів. Не торкнувся. Лише затримав жест у повітрі.
Цей момент був гострішим за будь-який дотик.
Сесілія це відчула. Вона повільно вдихнула і не відвела погляду.
— Алекс, — сказала вона, вперше вимовляючи його ім’я без усмішки. — Я не знаю, чим це стане.
— Я теж, — відповів він. — Але я знаю, що не хочу, щоб ця ніч закінчилася звичайно.
Вони стояли так близько, що могли відчути тепло одне одного, але все ще не торкалися. Між ними була тиша — та сама, з якої народжується музика.
І десь глибоко всередині кожен із них уже знав: цей ритм змінить усе. 🎸🔥

Повідомлення прийшло рівно о 9:17 ранку.
Сесілія дивилася на екран телефону довше, ніж хотіла б у цьому зізнатися.
Alex:
«Я знаю одне місце з дуже правильною кавою.
Хочеш перевірити разом?»
Без емодзі. Без зайвих слів. Але між рядками — вчорашній дах, тиша, що дзвеніла гучніше за музику.
Вона відповіла не одразу. Зробила ковток води, перевела погляд у вікно, де ранок здавався надто світлим після нічних розмов.
Cecilia:
«Якщо кава справді правильна — я за.»
Він прочитав майже миттєво.
Alex:
«Тоді о 11. Маленьке кафе біля студії.
Я чекатиму.»
Я чекатиму.
Ці два слова залишилися з нею, поки вона збиралася. Поки обирала светр замість куртки. Поки розпускала волосся, а потім знову збирала його в недбалий хвіст — і знову розпускала.
Це була просто кава. Вона повторювала це собі дорогою.
Просто кава.
Кафе було саме таким, яким його міг обрати Алекс. Невелике. Тепле. З дерев’яними столами, потертою підлогою і старими вініловими платівками на стінах. У повітрі пахло кавою, корицею і чимось знайомо-заспокійливим.
Він сидів біля вікна.
Без сценічного образу. Без гітари. У темному светрі, з чашкою вже остиглої кави в руках. І коли побачив її — підвівся одразу, ніби це було природно.
— Привіт, — сказав він.
Просто слово. Але її серце знову збилося з ритму.
— Привіт, — відповіла вона, сідаючи навпроти.
Мить мовчання. Не незручного — уважного. Вони дивилися одне на одного, ніби перевіряли: чи справжнє те, що сталося вночі? Чи не розтануло разом із темрявою?
— Я радий, що ти прийшла, — сказав Алекс першим.
— Я теж, — усміхнулася вона. — Хоча трохи боялася, що при світлі дня все виглядатиме інакше.
Він нахилив голову.
— І як?
— Інакше, — чесно відповіла вона. — Але не гірше.
Він усміхнувся — тепло, відкрито. Так усміхаються люди, яким дозволили залишитися.
Офіціантка принесла меню, але Алекс майже не дивився в нього.
— Ти п’єш каву з молоком чи без? — запитав він.
— З молоком. Без цукру.
— Я так і думав, — тихо сказав він.
— Серйозно? — Сесілія підняла брову. — І з чого ж?
— Ти виглядаєш як людина, якій не треба маскувати смак.
Вона засміялася, трохи ніяковіючи.
— А ти?
— Чорна. Міцна. Іноді занадто гірка.
— Це вже автопортрет?
— Можливо, — знизав він плечима.
Коли їм принесли каву, між ними з’явився новий ритуал — перший ковток. Вони зробили його майже одночасно.
— І? — спитав він.
— Ти не збрехав, — сказала вона. — Кава правильна.
— Я не люблю брехати, — відповів він. — Особливо вранці.
Вони говорили про дрібниці. Про музику, яку люблять слухати не для сцени. Про нічні міста й ранкову тишу. Про те, як іноді хочеться зникнути з усіх очей, але залишитися для когось одного.
І в кожній фразі було більше, ніж звучало вголос.
Кілька разів їхні пальці майже торкалися на столі. Кілька разів вони ловили погляди й не поспішали їх відводити. Напруга була м’якою, як струна перед першим акордом.
— Сесіліє, — сказав він раптом, уже серйозно. — Я не знаю, куди це веде. Але я знаю, що хочу дізнатися.
Вона повільно обхопила чашку обома руками, відчуваючи тепло.
— Я теж, Алекс. Але давай… без поспіху.
Він кивнув.
— Домовилися.
Коли вони вийшли з кафе, день уже набрав силу. Сонце ковзнуло між будинками, і він затримався на сходах, не поспішаючи йти.
— До зустрічі? — запитав він.
— До зустрічі, — відповіла вона.
Вони розійшлися в різні боки, але Сесілія точно знала: цей ритм уже оселився в ній. І кава була лише початком. ☕🔥🎸