Розділ 1

Алекс пам’ятав той день не через дату.
І не через репетицію.
Він пам’ятав його через звук.
Не музику — ні.
Сміх.
Він ще тоді не знав її імені.
Репетиційна студія пахла кавою, металом і потом — звичний коктейль для Dead Echo. Алекс налаштовував бас, сидячи на підсилювачі, коли двері відчинилися ширше, ніж зазвичай.
— Ми не запізнилися? — голос Еллі був веселий, живий.
— Якщо так, то це твоя провина, — буркнув Коул, але усміхнувся.
Алекс підняв голову — і спочатку побачив не її.
А побачив рух.
Світлу фігуру на тлі темного коридору.
Дівчину, яка зайшла так, ніби їй тут не страшно.
— Це Сесілія, — сказала Еллі. — Моя найкраща подруга. Вона на кілька днів у місті.
— О, — Майк підморгнув. — Ще одна людина, яка дізнається, що ми живемо тут.
Алекс відклав інструмент і встав.
І тоді подивився прямо на неї.
Сесілія була… не такою, як він очікував.
Не фанатка.
Не дівчина з поглядом “я вас обожнюю”.
Не тиха.
Вона дивилася на них із легкою усмішкою, оцінююче, але без зухвалості. Її очі — уважні. Ті, що помічають деталі.
— То це і є легендарний Dead Echo? — сказала вона. — Я уявляла вас… гучнішими.
— Ми бережемо голоси для сцени, — відповів Алекс автоматично.
І лише потім усвідомив:
це була перша фраза, яку він сказав їй.
Сесілія повернулася до нього. Їхні погляди зустрілися.
— А ти, значить, басист, — сказала вона. — Той, хто тримає всіх разом.
Він насупився, але всміхнувся краєчком губ.
— А ти, значить, та, хто помічає те, що зазвичай ігнорують.
— Можливо, — знизала плечима вона. — Або просто люблю ритм.
Щось клацнуло.
Не гучно.
Тихо.
Небезпечно.
Під час репетиції Сесілія сиділа на старому дивані біля стіни. Вона не діставала телефон, не знімала сторіс, не кричала. Просто слухала.
Алекс ловив себе на тому, що кілька разів збивається.
Не критично — ніхто, крім нього, цього не помічав.
Але він знав: його пальці на струнах шукають не звук.
Вони шукають погляд.
Коли він нарешті глянув — вона дивилася на нього.
І усміхнулася.
Так, ніби знала.
— Ти спеціально це робиш? — прошепотів Майк, нахилившись.
— Що?
— Граєш так, ніби хтось витягнув тобі душу через бас.
Алекс пирхнув.
— Не неси дурниць.
Але сам знав — щось не так.
Після репетиції всі зібралися біля кавомашини.
— Ну що, як враження? — запитав Коул.
— Ви хороші, — чесно сказала Сесілія. — Але ви ще не знаєте, ким можете стати.
— Це комплімент чи загроза? — засміявся Алекс.
Вона нахилилася до нього трохи ближче.
— Це факт.
Її парфуми були легкі. Не солодкі. Не нав’язливі.
Вони чіплялися за пам’ять.
— Алекс, так? — запитала вона.
— Ага.
— Ти граєш так, ніби боїшся зупинитися.
— А ти говориш так, ніби читаєш людей.
— Можливо, — усміхнулася вона. — Або просто бачу тебе.
Цього разу клацнуло сильніше.
Того вечора вони ще не торкалися.
Не фліртували відкрито.
Не обіцяли нічого.
Але коли Сесілія пішла з Еллі, Алекс залишився стояти біля дверей довше, ніж треба.
— Ого, — протягнув Майк. — У нас тут новий ритм?
— Замовкни, — буркнув Алекс.
— Та я ж нічого, — усміхнувся той. — Просто кажу: ти дивився на неї, як на соло, яке хочеш зіграти.
Алекс нічого не відповів.
Бо десь глибоко всередині вже знав:
цей ритм повернеться.
І він не буде готовий.
🔥🎶

POV Сесілії
Коли я вперше почула його ритм
Я не планувала закохуватися в цьому місті.
Чесно.
Це мала бути коротка втеча — кілька днів у Еллі, трохи музики, трохи нічних розмов і багато «я просто подивлюся». Без імен. Без історій.
Але потім я зайшла до репетиційної.
І почулась тиша.
Не та, що означає порожнечу.
Та, яка з’являється перед ударом.
Він сидів на підсилювачі, з басом на колінах. Темна футболка, розслаблена поза — і руки, які виглядали так, ніби знають більше, ніж кажуть.
Алекс.
Я ще не знала його імені, але вже знала:
він не той, хто прагне бути в центрі.
І саме тому я подивилася на нього першого.
Поки інші говорили, сміялися, знайомилися — він налаштовував інструмент. Зосереджено. Майже ніжно.
Люди, які так торкаються речей, зазвичай так само торкаються і світу.
— То це і є легендарний Dead Echo? — сказала я більше для того, щоб перевірити реакцію.
Він відповів мені. Спокійно. Влучно.
Без бажання вразити.
І це було… небезпечно.
Коли вони почали грати, я не дивилася на вокаліста.
Не на гітару.
Не на барабани.
Я дивилася на нього.
Бо він тримав усе разом.
Невидимий хребет.
Ритм, без якого пісня розсипалась би.
І коли наші погляди перетнулися —
я зрозуміла:
він відчув, що його бачать.
А це найінтимніше, що можна зробити з людиною.

🎸🔥🎸
Ніч, у якій флірт звучить голосніше за музику
Клуб жив.
Він дихав басами, світлом і спітнілими тілами. Не пафосний — справжній. Такий, де музика не для картинки, а для тих, хто хоче відчувати.
— Сьогодні буде добре, — сказала Еллі, перекрикуючи шум.
— Ти так кажеш кожного разу, — усміхнулася я.
— Але сьогодні ти тут, — підморгнула вона.
Я ще не знала, наскільки це правда.
Dead Echo виходили на сцену без зайвих жестів. Наче це не подія, а природний стан — грати для натовпу.
Алекс з’явився збоку. Темна сорочка, рукави закочені. Бас на ремені — як продовження тіла.
І коли він підняв очі й знайшов мене в натовпі…
я відчула, як щось усередині натягнулося, мов струна.
Перша пісня — ритмічна, важка.
Друга — повільніша. Глибша.
Я танцювала. Не для нього. Для себе.
Але знала — він бачить.
Між піснями він підходив ближче до краю сцени.
Світло ковзало по його обличчю.
І я ловила кожен погляд.
— Він дивиться на тебе, — прокричала Еллі мені на вухо.
— Він дивиться на зал, — відповіла я.
— Ні, — засміялася вона. — Повір, я знаю різницю.
Під час останньої пісні він підійшов ще ближче.
Ритм став повільнішим. Густішим.
І коли він заграв соло —
це було не для публіки.
Це було для мене.
Після виступу клуб гудів.
Хтось вітав. Хтось замовляв напої. Хтось сміявся.
Алекс підійшов, витираючи шию рушником.
— Ти знову тут, — сказав він.
— А ти знову на сцені, — відповіла я. — Виглядає, ніби ти там живеш.
— Можливо, — усміхнувся він. — А ти виглядаєш так, ніби знаєш, як це — слухати.
— Я знаю, як це — чути, — поправила я.
Він простягнув мені напій.
— Тоді вип’ємо за хороші ритми.
Наші пальці торкнулися.
Ненавмисно.
Коротко.
Але світ на мить збився з темпу.
— Ти завжди так граєш? — запитала я.
— Як?
— Наче боїшся, що якщо зупинишся — щось зламається.
Він подивився на мене довше, ніж потрібно.
— А ти завжди так дивишся?
— Як?
— Наче бачиш більше, ніж я дозволяю.
Я усміхнулася.
— Можливо, ти просто дозволяєш більше, ніж думаєш.
Між нами повисла тиша.
Не незручна.
Очікуюча.
— Потанцюєш? — нарешті сказав він.
Я кивнула.
На танцполі було тісно.
Наші тіла не торкалися — але були надто близько, щоб це ігнорувати.
— Ти небезпечна, Сесіліє, — тихо сказав він.
— А ти занадто чесний для музиканта, Алекс.
Він усміхнувся.
— Можливо, саме тому я граю.
Ми ще не поцілувалися.
Не зробили нічого, що не можна було б повернути.
Але коли він нахилився ближче і прошепотів:
— Це лише початок, правда?
Я відповіла:
— Так. І ритм уже не той.
🔥🎶