Кінець!

Її щастя за нього і… перша велика сварка

Саша

Я була щаслива.

Щаслива, бо Сергій здійснив свою мрію.

Він провів першу самостійну операцію, і коли він повернувся додому, його очі світилися тією самою впевненістю, яку я завжди в ньому любила.

— Я горджуся тобою, коханий, — сказала я, обіймаючи його.

Він усміхнувся, провів рукою по моєму вже помітному животику й поцілував у чоло.

Я думала, що тепер усе буде тільки краще.

Але…

Цього ж тижня ми вперше серйозно посварилися.

Сергій

Я завжди знав, що Саша вперта.

Але, чорт забирай, я не думав, що вона буде настільки впертою, навіть коли це небезпечно.

Це почалося після мого чергового нічного чергування.

Я повернувся додому виснажений, а вдома мене чекала втомлена Саша.

— Ти не спала? — запитав я, знімаючи халат.

— Я чекала тебе.

Я зітхнув.

— Золотко, тобі треба більше відпочивати.

Вона стиснула губи, і я зрозумів, що щось не так.

— Що сталося?

Вона глибоко вдихнула.

— Сергію… Мені потрібно повернутися на деякі пари в університет.

Я застиг.

— Що?

— Я не можу бути тільки на дистанційному, мені потрібно…

— Ні.

Вона насупилася.

— Сергію, це моє навчання.

— А це твоє здоров’я і наших дітей.

— Я не хвора, Сергіє! Я просто вагітна!

— Ти на сьомому місяці!

Вона роздратовано провела рукою по волоссю.

— Ти ведеш себе так, ніби я зроблена зі скла!

Я серйозно розлютився.

— Саша, ти носиш двох наших дітей, і ти думаєш, що я дозволю тобі носитися по університету, перевтомлюватися, стресувати?

— Сергію, ти не можеш вирішувати за мене!

— Я можу, коли справа стосується твого здоров’я!

Ми стояли один проти одного, обоє розлючені.

— Ти контролюєш кожен мій крок! — її голос затремтів.

— Бо я хвилююся за тебе, Саша!

Вона відступила на крок, її очі блищали від образи.

— Здається, ти не хвилюєшся, а просто не довіряєш мені.

Ці слова вдарили мене сильніше, ніж будь-які крики.

Вона мовчки розвернулася й пішла в спальню, грюкнувши дверима.

Я залишився в коридорі, зціпивши зуби.

Це була наша перша велика сварка.

І я не знав, як її виправити.

«Пішов геть.»

Ці слова врізалися, ніби скальпель по живій тканині.

Саша ніколи так не говорила.

Але зараз вона стояла переді мною, з блискучими від сліз очима, з руками, притиснутими до живота, і вимовила їх чітко.

— Пішов геть.

У мене всередині все стиснулося.

— Саша…

— Я серйозно.

Вона важко дихала, намагаючись триматися спокійно, але її губи тремтіли.

— Ти мене не слухаєш. Ти не чуєш мене!

Я зціпив зуби.

— Я просто хочу…

— А я хочу дихати!

Ми дивилися один на одного.

Я не впізнавав її.

Вона ніколи не дивилася на мене так — боляче, розчаровано, відсторонено.

— Сергію, просто… іди.

Я стиснув кулаки, але не сперечався.

Мовчки взяв куртку, кинув погляд на неї останній раз…

І вийшов.

З гуркотом зачинилися двері.

А я залишився з порожнечею всередині.

Що пішло не так?

Саша

Я сиділа посеред хаосу.

Осколки скла, розбиті чашки, перекинута ваза з водою – усе це було навколо мене.

Я не пам’ятала, в який момент контроль вислизнув із моїх рук.

Спершу це були сльози. Потім гнів.

Я схопила першу-ліпшу тарілку й кинула її об стіну.

Потім другу.

А потім усе, що потрапляло під руку.

А тепер я просто сиділа серед цього безладу, обіймаючи коліна, відчуваючи, як живіт напружується від перенапруги.

Я знала, що перегнула палицю.

Я знала, що Сергій не хотів мені зла.

Але що пішло не так?

Чому ми, які завжди були одним цілим, раптом опинилися по різні боки цієї війни?

Я закрила обличчя руками.

— Боже…

Що я наробила?

Сергій

Я стояв перед дверима нашої квартири з букетом тюльпанів у руках.

Білих.

Її улюблених.

Я не знав, чи вона взагалі відкриє.

Я не був готовий її втратити.

Я знав, що перегнув палку.

Я повернувся, бо зрозумів, що не можу без неї.

Але коли я відімкнув двері…

…мене зустріла руїна.

Скло по всій підлозі.

Розбитий посуд.

Перевернуті стільці.

А посеред усього цього – вона.