Глава 7

ГЛАВА 7

Розбризкана кава та місія «Костюм»

Сергій

Конференція з видатним кардіохірургом була найважливішою подією семестру. Я особисто займався організацією, узгоджував деталі, контролював кожен нюанс. Усе мало бути ідеально.

Тому коли за десять хвилин до початку моя вже колишня дівчина Єлизавета вилила на мене каву, я на секунду подумав, що мій останній навчальний рік проклятий.

— Ой, Сергію… Вибач, — сказала Ліза, але в її очах не було ані грама щирого жалю.

Я опустив погляд. Біла сорочка була зруйнована — темно-коричнева пляма розповзлася по тканині, а запах свіжої кави змішався з моїм парфумом.

— Чудово, — сухо сказав я. — Просто чудово.

— Може, підеш так? — пожартувала вона.

Я змовчав, бо будь-яке слово, яке вирвалося б зараз із мого рота, не було б цензурним.

Саша

Я побачила все, коли заходила в хол. Сергій стояв, стиснувши кулаки, а Єлизавета перед ним — з тією самою усмішкою, яка була далекою від вибачення.

— Що сталося? — я навіть не спитала, а констатувала факт, бо Сергій виглядав так, ніби хотів убити когось (а саме одну конкретну людину).

— Він… трохи змок, — Ліза цокнула язиком і пройшла повз мене, навіть не приховуючи задоволення.

Я подивилася на Сергія.

— Це не змок. Це виглядає так, ніби ви влаштували боротьбу в чані з кавою.

Він мовчки зняв окуляри, потер перенісся.

— У вас є запасний костюм?

— У квартирі.

— Добре. Давайте ключі й адресу, я привезу.

Він підняв голову.

— Золотко, ти точно секретарка, а не моя мама?

— Ні, Сергію Васильовичу, але хтось же має врятувати вам репутацію, — я простягнула руку.

Він секунду вагався, але потім дістав ключі, промовив адресу і, коли я вже відходила, додав:

— Там… у шафі. Просто костюм, сорочка й чорна краватка. Нічого зайвого не чіпай.

Я закотила очі.

— Та хто, по-вашому, я така?

Саша в його квартирі

Я стояла в просторій, ідеально впорядкованій спальні Сергія і повторювала про себе:

"Ти тут заради костюма. Ти тут заради костюма."

Але мій погляд зрадницьки впав на відчинену шафу.

А там, серед ділових костюмів, акуратно складених сорочок і дорогих годинників, лежало…

Його спіднє.

Я моментально відвернулася.

"Сашо, зберись! Ти не вторглася на ворожу територію! Ти просто секретарка, яка виконує роботу!"

Я швидко дістала костюм, сорочку, знайшла чорну краватку і, не затримуючись ані на секунду більше, вискочила з квартири, немов звідти мене гнав вогонь.

Коли я повернулася на конференцію й простягнула Сергію речі, він помітив щось у моєму погляді.

— Що? — запитав він.

— Нічого, — я піджала губи.

— Що ти зробила?

— Нічого!

Він примружився.

— Ти… лазила в моїй шафі?

Я закашлялася.

— Я лазила тільки в тій частині, де був костюм.

— І?

— І… нічого. Зовсім нічого, Сергію Васильовичу. Ось ваша краватка.

Він узяв її, все ще дивлячись на мене, і хитро всміхнувся.

— Ти почервоніла.

— Це спека.

— На вулиці +12, Сашо.

Я склала руки на грудях і відвернулася.

— Одягайтесь. У вас конференція.

Але його погляд все ще горів у мене на спині, і я точно знала, що ця тема так просто не закриється.       

                                                       Удар нижче пояса

День почався звично: організація заходу, перевірка документів, нескінченні дзвінки. Я навіть не помітила, як конференція підійшла до кінця.Сергій доповідав про студентські ініціативи, і все йшло, як годиться.

А потім — удар.

Фізичний.

Гучний.

Я виходила з конференц-залу, коли хтось різко схопив мене за зап’ястя.

— Ти, шльондра забрала мого хлопця!

Єлизавета Клеченко.

Я не встигла навіть усвідомити, що відбувається, коли відчуття гарячого болю різонуло шкіру.

Її долоня зі всієї сили врізалася по моїй щоці.

Ступор.

Шок.

Навколо враз настала мертва тиша.

Викладачка, що стояла за два метри, застигла з відкритим ротом.

Я не могла повірити.

Що.

Це.

Зараз.

Було?

Ліза важко дихала, її очі блищали від гніву.

— Думаєш, ти така розумна, така правильна? Думаєш, якщо ти працюєш поруч із ним, він тепер твій?

Я не могла сказати ні слова.

Потім — ще одна миттєвість, і переді мною став Сергій.

Різко.

Жорстко.

Між мною і нею.

— Що, біса, ти робиш, Лізо?

Його голос був низьким, небезпечним.

— Я… Вона… — Ліза розгубилася, мабуть, не очікувала, що Сергій втрутиться настільки швидко.

Він подивився на мене.

Мої пальці доторкнулися до щоки, що горіла від удару.

— Ти вдарила її? — його голос зривався на метал.

— Тому що вона… вона…

— Що? — Сергій зробив крок до неї, його погляд міг убити. — Що, Лізо?

Вона ковтнула повітря, опустила очі.

— Я… Сергіє, вона ж…

— Вона мій секретар. Мій партнер по роботі. Вона та людина, яка витягує всі ці проєкти, поки ти, замість того щоб займатися своїм життям, ллєш комусь каву на костюм і влаштовуєш сцени.

Ліза поблідла.

Я стояла мовчки.

Не тому, що не знала, що сказати.

А тому, що Сергій уже сказав усе.

Несподівані відчуття

Шок.

Гробова тиша.

Викладачі застигли в коридорі, як статуї.

— Це… це що зараз було? — пошепки пробурмотіла одна з професорок, кліпаючи очима.

Інша підняла руку до грудей, ніби намагаючись упоратися з потрясінням.

— Ляпас. Перед викладачами. В університеті. Це… нечувано!