ГЛАВА 4
Початок гри
— Добре, чорт забирай, я буду вашим секретарем, Сергію Васильовичу, — випалила я, дивлячись просто йому в очі.
Він всміхнувся куточком губ.
— Відмінно. Починай сьогодні.
Я навіть не встигла як слід усвідомити, у що себе втягнула. Але ж хто я, якщо не людина, яка приймає виклики?
Перші дні роботи були хаотичними. Виявилося, що бути секретарем голови студентської ради — це не просто сортувати папери й записувати розклад. Це відповідати на купу дзвінків, погоджувати зустрічі, домовлятися про аудиторії, узгоджувати організацію заходів і ще десять тисяч справ, які ніхто ніколи не помічав, поки вони не виходили з-під контролю.
Але найголовніше — це працювати з Назаром.
Він був справжнім лідером. Його не треба було просити двічі — він усе розумів із півслова. Організований, холоднокровний, стратегічний. Іноді надто вимогливий, але завжди справедливий.
Я швидко втягнулася. За кілька днів ми працювали як єдиний механізм. Я ще не встигала подумати, а він уже видавав рішення. Він ще не встиг закінчити фразу, а я вже передбачала, що потрібно зробити.
І це почали помічати.
— Я не розумію, як ти це робиш, але Сергій нарешті почав приходити на зустрічі вчасно, — сказала одного разу голова профкому, коли я принесла їй підписані документи.
— Та годі вам, він і так… дисциплінований, — я всміхнулася.
— Дисциплінований, так. Але він ніколи не працював із кимось настільки… злагоджено.
Я лише знизала плечима.
Злагоджено — це ще м'яко сказано.
Наступного дня, коли ми з Назаром разом узгоджували список майбутніх заходів, у кабінет зайшов один із викладачів.
— Що ж, Сергію Васильовичу, — сказав він, уважно дивлячись на нас, — схоже, ви знайшли собі ідеального напарника.
Назар кинув на мене швидкий погляд і кивнув.
— Без неї я вже не уявляю цю роботу.
І знаєте що? Я теж.
Щось змінювалося. Ми стали однією командою. Одним цілим.
І це лише початок.
далі буде....