Розділ 20. Соло істини

Іспанське сонце було іншим — воно не просто світило, воно випалювало минуле. Томас приїхав сюди, ведений лише одним неясним спогадом і примарною надією знайти Роуз. Він вірив, що тут, на батьківщині Лусьєна, серед заплутаних вуличок Мадрида чи гамірних портів Барселони, він неодмінно знайде її  .

​Перші місяці були схожі на марення. Він блукав містами, заглядав у обличчя перехожих, вивчав кожну співачку в нічних клубах. Йому було нестерпно боляче. Відчуття, що найближчі люди перетворили його життя на сценарій, гноїлося всередині, наче стара рана. Він почувався покинутим усіма: і батьком, який керував ним із могили, і друзями, що стали акторами, і коханою, яка зникла, не залишивши адреси.

Але безодня, яка тягнула його вниз, одного дня просто перестала бути. Томас зрозумів: він не хоче тонути. Він вирішив почати заново. Змінив звички, вивчив мову до досконалості, але зберіг ту саму гостру іскру в очах, яка колись робила його найкращим детективом. Він познайомився з новими людьми — тими, хто бачив у ньому лише харизматичного іноземця, а не пішака в «Операції 007».

Пройшов рік.

Лист батька весь цей час лежав на дні його валізи, наче нерозірвана бомба. Томас відкрив його лише тоді, коли шторм у душі нарешті вщух. Читаючи знайомий почерк, він відчував, як лід навколо серця тане. Батько не хотів для нього зла. Він не хотів робити з нього маріонетку — він хотів дати сину силу закінчити те, що не зміг сам. Це був акт любові, загорнутий у жорстоку необхідність.

Томас пробачив. Але повертатися не збирався. Лондон залишився в минулому, як прочитана книга, з якої вирвали фінал. Проте пошуки Роуз він не припинив. Він об’їхав половину Європи: від лазурових берегів Франції до скелястих островів Греції. Кожна країна була новою зачіпкою, яка, на жаль, нікуди не вела. Зрештою, дорога знову привела його в Іспанію. Щось у цьому повітрі змушувало його вірити, що саме тут коло має замкнутися.

Минуло 5 років.

Тепер Томасу було двадцять вісім. Він змужнів, його погляд став глибшим. Оселився в невеликому прибережному містечку, де життя тече ритмічно й спокійно. Він працював у приватній школі вчителем історії. Стародавні битви та долі великих людей тепер цікавили його більше, ніж звіти Скотленд-Ярду. Учні обожнювали свого «Señor Tomas». Він не просто викладав дати — він розповідав про людей, про їхні вибори та помилки, бо сам знав про це більше, ніж будь-який підручник.

​Щовечора, після занять, він виходив на берег океану. Томас знав: Роуз — це жінка, яку неможливо знайти, якщо вона сама цього не захоче. Але він продовжував чекати. Він вірив, що доля, яка колись так жорстоко зіштовхнула їх на кораблі, а потім на пустирі, ще має борг перед ним. І одного разу, серед шелесту хвиль, він неодмінно почує той самий голос.

Школа.

​За вікном кабінету панувала іспанська сієста — сонце завмерло в зеніті, а вулиці містечка порожніли. Томас сидів за столом, схилившись над зошитами учнів. Його перо мірно скрипіло, аж поки тишу не перервав впевнений стукіт у двері.

​— Так, заходьте, — не підводячи голови, кинув Томас.

​— Оце так ти влаштувався, синку, — пролунав знайомий голос із хрипким британським акцентом. — Я вже обшукався тебе.

​Томас завмер. Перо зупинилося над зошитом. Він повільно підняв голову і побачив у дверях старого Джека. Постать комісара здавалася трохи меншою, ніж раніше, але погляд залишався таким самим проникливим.

​Томас не відчув гніву. Та стара лють, що випалювала серце в Лондоні, давно перетворилася на попіл, який розвіяв іспанський вітер. Він відчув лише легкий сум і дивну радість від того, що бачить рідне обличчя. Він різко встав, стілець трохи скрипнув по підлозі.

​— Джеку? Що ти тут робиш? — у голосі Томаса було щире здивування.

— Я по тебе, синку. Пора повертатися.

— Мені і тут добре, Джеку, — Томас ледь помітно усміхнувся. — Думаю, не варто було аж так далеко за мною бігати. Я знайшов тут свій спокій.

​Джек пройшов до столу і поклав свою важку руку на дерев’яну поверхню.

— Хммм... А я думав, ти все ще шукаєш декого. Власне, я приїхав розказати тобі те, що не встиг тоді. Ти занадто швидко зник, не давши нам шансу пояснити останню частину пазла.

​Томас завмер. Серце, яке він вважав загартованим, зрадницьки йокнуло.

— Ви знаєте про Лілі? Де вона?

— Ох, я знаю про неї набагато більше, ніж ти можеш собі уявити, — м’яко відповів старий. — Вона була поруч із тобою частіше, ніж ти думав.

​Томас глибоко вдихнув.

— Добре. Давайте поговоримо у мене вдома. Через годину я виходжу з роботи.

​Через годину вони вже сиділи на терасі невеликого будинку Томаса, звідки відкривався краєвид на океан. Джек почав свою розповідь тихо, наче ділився найпотаємнішим секретом.

​— Я знаю, що ти прочитав лист батька, — почав Джек, дивлячись на хвилі. — Та є дещо, чого ти не знаєш. Багато років тому, на прохання твого батька, я врятував дівчинку з самого лігва мафії. Її звали Лілі. Я виховував її, як міг, і з кожним роком бачив у її очах той самий вогонь, що і в тобі — нестримне прагнення справедливості.

​Томас слухав затамувавши подих.