Розділ 17. Секрет залізної лілії

Ранок у підвалі почався дивно. Томас прокинувся не від болю в нозі, а від незвичного відчуття тепла. Щось м’яке, гаряче і неймовірно важке притискало його до землі. Коли він розплющив очі, серце ледь не вистрибнуло з грудей: поруч із ним, спокійно сопучи, спав величезний бенгальський тигр.

​«Коли... і як він тут опинився? — промайнуло в голові. — Якщо я досі не став сніданком, значить, він просто залишив мене на десерт».

​Томас помітив, що його рани професійно перев'язані чистими бинтами. Він спробував обережно відсунутися, але його нога зачепила металеву миску з їжею, що стояла поряд. Дзвін розірвав тишу підземелля.

​Тигр розплющив бурштинові очі, ліниво позіхнув, демонструючи ікла завдовжки в палець, і встав. Томас застиг, відступаючи до холодної стіни.

— Спокійно, котику... — прошепотів він, виставивши вперед долоні. — Don’t push the horses... Давай без різких рухів.

​Томас хотів було схопити миску, щоб задобрити звіра їжею, але тигр виявився швидшим. Він підійшов впритул, потерся масивною головою об плече детектива і знову влігся, по-хазяйськи обхопивши Томаса лапою, наче велику іграшку. У Томаса не було вибору — він опинився в теплих, хутряних обіймах хижака.

​Раптом ґрати тихо скрипнули. У камеру прослизнула Роуз. Побачивши цю картину, вона ледь стримала посмішку.

— О, бачу, ви вже подружилися.

— Не те слово, — видихнув Томас, боявся навіть поворухнутися. — Ми тепер нерозлучні. Буквально.

— Це Тедді, мій «котик», — Роуз підійшла ближче. — Мені довелося впустити його вночі. По-перше, Лусьєн не пошле сюди варту, поки Тедді «вечеряє», а по-друге — він чудовий грілка. Він з характером, не всіх приймає, але бачу, що ти йому до душі.

​Вона передала Томасу свіжий хліб, ковбасу та чисту воду.

— Як ти? — в її очах промайнула щира тривога.

— Завдяки тобі та твоєму смугастому другу я швидко піду на поправку, — Томас обережно виплутався з-під лапи тигра. — Дякую за перев’язку. Твої руки... вони здатні не лише тримати ножі.

​Роуз ледь помітно почервоніла, але швидко повернула собі діловий тон.

— Томасе, слухай уважно. Мені потрібно розібратися з деякими справами нагорі. Я прихожу сюди під приводом «допитів», поки Дон зайнятий тією шкатулкою, що ти йому віддав.

​— Щодо цього не хвилюйся, — Томас обережно витягнув із потайної підкладки піджака справжню шкатулку. — Я віддав йому копію. Батько тримав її на видноті як приманку, знаючи, що рано чи пізно за нею прийдуть. А справжню він замурував у стіні майстерні, де я її і знайшов.

​Роуз взяла річ у руки. При тьмяному світлі смолоскипа дерево здавалося майже чорним. Вона довго водила пальцями по візерунках, намагаючись знайти хоч якусь зачіпку.

​— Дивний отвір... — прошепотіла вона, розглядаючи вузьку щілину, що за формою нагадувала витягнуту краплю або пелюстку. — Це не під звичайний ключ. Схоже на якийсь ювелірний виріб. Томасе, ти пробував підібрати відмичку?

—Пробував. Механізм занадто тонкий, будь-яке грубе зусилля просто заблокує його назавжди. Тут потрібна відповідна форма.

​Роуз насупилася, вдивляючись у складне різьблення навколо отвору. Вона піднесла шкатулку ближче до очей, і раптом її погляд застиг. Вона перевела погляд на свої руки, а потім повільно торкнулася кулона, що висів у неї на шиї.

​— Чекай... — вона зняла ланцюжок. — Коли батько дарував мені цю лілію, він сказав: "Ця квітка відкриє перед тобою будь-які двері, якщо ти знатимеш, куди її прикласти". Я думала, це просто гарна метафора...

​Вона взяла кулон і почала обертати його, приміряючи до отвору. Спочатку пелюстка не заходила. Роуз прикусила губу від напруги. Вона спробувала іншим боком, натиснула трохи сильніше, і раптом пролунало тихе, чисте "дзинь". Кулон ідеально ввійшов у паз, наче був частиною цього дерева.

​— О хух... — видихнула вона.

​Роуз обережно повернула прикрасу за годинниковою стрілкою. Механізм всередині шкатулки відгукнувся складним каскадом клацань. Кришка сама піднялася вгору, відкриваючи подвійне дно.

​— Мої підозри справдилися... — Томас піднявся ближче, дивлячись на вміст. — Батько довірив ключ тобі, навіть не сказавши про це. Він знав, що ми знайдемо одне одного.

​Зі шкатулки випав невеликий щоденник і папери.

Томас почав читати вголос перші рядки:

​«Я став головою не заради влади, а щоб знищити цю отруту. Кожен вантаж, який я зупинив, кожна душа, яку я врятував — це була моя спокута. Лусьєн думає, що переміг, але тут — усе. Від фінансових махінацій до імен вбивць. Сину, закінчи те, що я почав».

​— Це неймовірно... — прошепотіла Роуз. — Він фіксував кожен крок. Імена дрібних дилерів, яких він здавав анонімно, звіти про зіпсовані партії «Чорного сонця»... Він саботував їх роками!

— Тут є папери з печатками, що підтверджують кримінальне походження кожного шилінга на іспанських рахунках Лусьєна, — додав Томас, гортаючи сторінки. — Як тільки я передам це до Скотленд-Ярду та іспанського посольства, Лусьєн не зможе відкрити навіть лавки з квітами в Лондоні. Його активи заморозять, а самого його відправлять у Мадрид у кайданах як персону нон-ґрата.