Розділ 16. Спадщина крові

— Рональде? — голос Томаса здригнувся, перейшовши в хрипкий шепіт. — Я думав, ти... тоді, під час того вибуху в порту...

Хлопець, що стояв перед ними, повільно зняв капелюх. Навіть крізь майстерний грим «Рудого Кота» — штучні шрами та змінений колір волосся — проглядало знайоме обличчя колишнього напарника Томаса. Рональд, якого вважали загиблим два роки тому, стояв тут, живий . Роуз затихла.

— Ти що, не радий мене бачити, старий друже? — Рональд криво посміхнувся, не опускаючи зброї.

— Я... для чого ти все це робиш?— Томас зробив крок уперед.

— Ох, Томасе, — Рональд зітхнув, і в його голосі прозвучала гіркота. — Я просто пішов до тих людей, які справді мене цінували. У департаменті я був пішаком, а тут — я знайшов свою справжню сім'ю. Твій батько, до речі, був моїм дядьком. Ми з тобою однієї крові, але ти вибрав шлях раба закону, а я — шлях господаря.

Томас відчув, як земля йде з-під ніг. Шоку було забагато: воскреслий друг, таємне споріднення, зрада. Він опустився на коліна, важко дихаючи. Роуз миттєво присіла поруч, обхопивши його за плечі.

— Ох, не можу на вас дивитись, — кинув Рональд, ховаючи револьвер. — Сентиментальність вас і занапастить. І дякую, що полегшили мені роботу.

Він розчинився в тумані так само раптово, як і з'явився.

— Томасе! Прийди до тями! — Роуз спочатку лагідно струсонула його, але побачивши, що він заціпенів, різко ляснула його по щоці. — Зберися! Він точно щось вчудить, він не залишить нас у спокої. Нам треба негайно повертатися в готель!

— Ти права... — Томас витер обличчя, в його очах замість розпачу з’явився холодний вогонь. — Пішли. Треба випередити його, поки він не дістався Лондона.

Вони майже бігли крізь туман. У готелі їх зустріла налякана Афра. Побачивши кров на їхньому одязі та бліді обличчя, вона без зайвих слів повела їх до своєї кабінетної комори. Бабуся виявилася не просто медсестрою — вона знала таємниці трав, які діяли краще за будь-який морфій. Вона обробила рану Роуз, наклала тугу пов'язку Томасу і дала їм випити якийсь терпкий відвар, від якого сили почали повертатися до тіла.

— Ось, візьміть ці настоянки в дорогу, — Афра збирала їм невеликий пакунок. — І будьте обережні. Острів не любить відпускати тих, хто дізнався його секрети.

Перед від’їздом Роуз тихо постукала в двері до Томаса. Він сидів біля вікна, дивлячись на штормове море.

— Тобі покращало? — запитала вона, зупинившись на порозі.

— Так. Тіло в порядку...

— Я хотіла сказати, — перебила вона, підійшовши ближче, — що далі мені доведеться змінити образ. Під час подорожі ми маємо поводитися як незнайомці. Це єдиний шанс, що нас не перехоплять на півдорозі. І мені потрібно...

Він різко взяв її за руку, перериваючи на півслові. Його погляд був сповнений тривоги.

— Ти знову повернешся в те лігво?

Роуз замовкла, опустивши очі. Її мовчання було гучнішим за будь-які слова.

— Не хвилюйся, — прошепотів Томас, сильніше стискаючи її пальці. — Я чекатиму того часу, коли ти зможеш мені все розповісти. Просто... будь обережна.

Роуз подивилася на нього — щиро, без своєї звичної маски. Вона раптом наблизилася і швидко, майже невагомо, поцілувала його у щоку.

— Містере Грін, не вішайте ніс!— вона натягнула бадьору усмішку, хоча в очах тремтіли сльози, і швидко вийшла з кімнати.

Дорога назад була мовчазною. Спочатку — поштовий катер, що боровся з хвилями, потім — потяг, що мчав крізь ніч. Роуз переодяглася в чоловічий костюм: широке пальто, кепка, насунута на очі, та тростина. Тепер вона виглядала як звичайний міський денді, що повертається з невдалої подорожі. Вони сиділи в різних кінцях вагона, обмінюючись лише випадковими поглядами в шибці вікна. Томас стискав у кишені ключ і знав — головна битва чекає на них у Лондоні.

---

Томас вирішив не повертатися до відділку одразу. Йому потрібні були відповіді, які могли зберігатися лише в одному місці — у домі його дитинства. Потяг висадив його на невеликій станції неподалік Лондона. Звідси до будинку вела затишна дорога, оточена високими в’язами.

Сам будинок був невеликим, але надзвичайно охайним: білі стіни, доглянутий квітник при вході, де мама вирощувала свої улюблені айстри, та пофарбовані в зелений колір віконниці. Усе тут дихало спокоєм, від якого у Томаса стиснулося серце.

Він майже вбіг у двір якраз тоді, коли його молодша сестра виходила на ганок.

— О, Томасе! — радісно вигукнула вона, але помітивши його переляканий вигляд, вона змінилась в обличчі.

Детектив схопив її за плечі, заглядаючи в очі:

— Де всі? З вами все гаразд?! Ніхто не приходив?

На шум із хати вийшла мати. Вона витирала руки об фартух, але її погляд миттєво став гострим, як у сокола.

— Томасе, що ти верзеш? Чого ти такий нервовий? Ми не бачилися цілу вічність, а ти вриваєшся, наче за тобою женуться всі чорти пекла. Заходь усередину, сядь і все спокійно поясни.

Вона відчула це професійним чуттям колишнього законника — щось трапилося. Щось серйозне.