Розділ 15. Брат

Острів Мен зустрів їх непривітно: сірі скелі, запах солі та крижаний вітер, що пробирав до кісток. Усіх вцілілих з корабля тимчасово розмістили в одному готелі неподалік від порту. Будівля з вікторіанськими вікнами та скрипучими сходами здавалася надійним прихистком після нічного жаху.

Томас сидів у своїй кімнаті, витягнувши пошкоджену ногу. Місцевий лікар уже встиг її оглянути, туго забинтувати та призначити спокій. Детектив, ігноруючи біль, зосереджено записував у блокноті останні події. Раптом у двері тихо постукали.

— Заходьте, — відгукнувся він, ховаючи лист батька під подушку.

До кімнати увійшла та сама літня жінка, яку він витяг із затопленої каюти, тримаючи за руку свою онуку. Тепер, у сухому одязі, вона виглядала вельми поважно. Як виявилося пізніше, пані Афра була не просто пасажиркою, а власницею цього самого готелю.

— Мене звати Афра, а це моя онука Катруся, — м'яко промовила жінка. — Ми прийшли щиро подякувати тобі, хлопче. І твоїй... дружині. Якби не ваша хоробрість, ми б зараз не стояли на цій землі.

Він нервово смикнув краватку.

— О, ні, пані Афро, ви помиляєтесь... ми не в таких відносинах. І я б у будь-якому разі допоміг, я не міг залишити вас там. Це мій обов'язок як... як людини.

Бабуся тепло посміхнулася, і в її очах зблиснула життєва мудрість.

— Який ти хороший і чесний парубок. Знаєш, на цьому острові такі люди — рідкість. Якщо тобі щось знадобиться: інформація, допомога чи просто міцний чай — кажи не вагаючись. Ми тут проживаємо все життя, кожна скеля нам знайома. Звертайся, синку.

Коли вони пішли, Томас відкинувся на подушки. Сон зморив його миттєво, а перед очима все ще стояв образ Роуз-Лілі в затопленій кабіні.

Наступного ранку Томас прокинувся від крику чайок. Спроба встати на ногу відгукнулася тупим болем, але він, зціпивши зуби, почав кривуляти до їдальні. Запах свіжої випічки та кави трохи підняв настрій, поки він не побачив її.

Роуз сиділа біля вікна, але не сама. Вона захоплено розмовляла з якимось молодим чоловіком — симпатичним, зачесаним за останньою модою, який явно насолоджувався її компанією. Томас відчув, як усередині закипає щось гірке й гостре. Обурення було настільки сильним, що він навіть забув про біль у нозі, впевнено (наскільки це дозволяла травма) попрямувавши до їхнього столика.

— О, привіт, люба! Як ти сьогодні? — голосно вимовив він, безцеремонно беручи Роуз за руку.

Юнак здивовано підняв брови, а його обличчя витягнулося від невдоволення. Він явно не очікував появи цього кульгавого «родича».

— Це моє питання, Томасе, — усміхнулася Роуз, а в її очах промайнуло глузування.— Як твоя нога? Ти ледь не звалився на порозі.

— Та я вже як самогон старого Джека — такий же міцний і збиваю з ніг, — відрізав Томас, кидаючи на юнака пронизливий погляд детектива. — Люба, я б хотів дещо обговорити з тобою наодинці. Не підеш зі мною?

Молодик зрозумів натяк. Він незграбно встав, поправляючи піджак.

— А... ну, ми все одно вже закінчували. Що ж, пані, не буду вам заважати. Приємного дня.

Як тільки він пішов, Роуз вивільнила руку, хоча в її жесті не було ворожості.

— Ем, що це було, Томасе Грін? — запитала вона, дивлячись на нього в упор. — Ти бачив, скільки очей зараз на нас дивилося?

Томас швидко опустив руку, відчуваючи легку незручність.

— Вибач... просто... ми маємо бути обережними.

— Ох, я знаю, на що ти натякаєш і чому в тебе такий вигляд, ніби ти щойно з’їв лимон, — вона зітхнула і серйозно подивилася на нього. — Зараз не час для цього. Підійду до тебе пізніше. Треба поговорити без свідків.

Вони мовчки обмінялися поглядами. Обидва розуміли: почуття — це розкіш, яку вони поки що не можуть собі дозволити. Вона пішла до своєї кімнати, а Томас, відчуваючи дивну суміш тріумфу та тривоги, поплентався до себе.

Роуз увійшла до кімнати, обережно притискаючи до себе ту саму коробку, загорнуту в стару скатертину. Вони мовчки опустилися на м’який килим посеред кімнати, розкладаючи перед собою свої нечисленні, але безцінні скарби.

— Нам треба бути вкрай обережними, — першим порушив тишу Томас, оглядаючи двері. — Хтось на цьому острові знає про наш приїзд. Хтось навмисно зачинив ті двері на кораблі. За нами стежать, і я не впевнений, чи це «Вовк», чи хтось третій...Хтось прагне знайти те саме, що й ми.

— Я теж це відчуваю, — кивнула Роуз. — Сьогодні я намагалася завести розмову з місцевими в холі, але всі вони здаються надто закритими. Або наляканими.

— Нам так нічого не дізнатися, якщо будемо просто чекати, — зітхнув детектив. — Потрібно працювати з тим, що маємо. Ти обіцяла розповісти...

Роуз опустила очі, збираючись із думками.

— Це довга історія, Томасе. Все почалося з дівчинки з притулку, яку голова мафії забрав до себе лише тому, що вона була важко хвора — як жива іграшка. Коли він помер, опіку над нею взяв його син. Він назвав її Лілією. Він не був схожий на інших: лікував її, оберігав, розповідав про свою сім’ю, яку залишив десь далеко. Він став для неї спасінням. А потім він сказав, що має повернутися додому... але так і не прийшов. Залишив лише це.