Розділ 13. Галерея, що привела до правди

Попри нічну сутичку з Роуз і повну відсутність сну, у відділок Томас зайшов бадьорою ходою. Його внутрішній стан нагадував натягнуту струну — один невірний рух, і все зірветься. Зараз він не мав права на втому, адже попереду був вихід на головну сцену.

У кабінеті на нього вже чекали Барбара та Джозефіна. На столі, серед папок із грифом «Таємно», розляглися зовсім нетипові речі: баночки з театральним гримом, сива перука, мішечки з тальком та набір накладних борід, що виглядали як мисливські трофеї.

— Ооо, ну тримайся, хлопче, — Джозефіна хитро примружила очі і задоволено потерла руки. — Зараз я як розбіжуся — мати рідна не впізнає!

Томас приречено сів на стілець, відчуваючи себе полотном у руках божевільного художника. Джо діяла впевнено: спочатку вона покрила його обличчя спеціальним липким складом, потім почала накладати шари латексу, формуючи глибокі старечі зморшки. Сива борода пахла спиртом та старою коморою; вона нещадно лоскотала ніс, але Томас терпів, вдивляючись у порожнечу.

— Ти колись хотів побачити «кращу» версію себе? — запитала Джо, приклеюючи йому густі кущисті брови.

Вона піднесла дзеркало. Томас здригнувся. На нього дивився чоловік років шістдесяти п’яти, з обличчям, посіченим часом, і втомленим, мудрим поглядом.

— Я думаю... — Томас спробував усміхнутися, і зморшки на гримі ожили, зробивши його схожим на хитрого старого гнома. — Джо, якщо я так виглядатиму в старості, то краще мені піти на пенсію прямо зараз. Я схожий на людину, яка не просто малювала картини, а й успішно відбивалася ними від податківців.

Барбара, яка спостерігала за перевтіленням від дверей, сухо перебила його:

— Досить жартів. Відтепер ти — Люк Тімбелт. Майстер-самоучка. Ти ніколи не виставлявся, жив відлюдником і малював лише для душі. Твоя легенда має бути такою ж міцною, як цей грим. Барбаро, закінчуй швидше, час підтискає.

— Зараз, зараз! Творіння має бути якісним, — відмахнулася Джозефіна, наносячи останні штрихи тальком, щоб прибрати блиск латексу. — Не кіпішуй, краса потребує жертв.

Поки Джо закінчувала роботу, в пам’яті Томаса спливли нічні слова Роуз: «Дивись уважніше до своїх». Це застереження пекло сильніше за спиртовий клей на щоках. Хто міг бути зрадником? Хто в цьому будинку збудований з брехні так само, як його нове обличчя?

Нарешті Джо відступила. Томас підвівся, поправив старий піджак, який був йому трохи завеликим, і знову глянув у дзеркало.

"А що? Нічогенький такий дідок", — подумав він, звикаючи до нової ваги на обличчі.

— Ну що, ти готовий? — запитала Барбара, нетерпляче тупаючи носком черевика.

— Да, доцю, — сказав Томас, миттєво змінюючи голос на хрипкий старечий тенор. — Зараз я візьму свої роботи, я ж не піду до лорда з порожніми руками.

Він попрямував до кабінету детективів. Привідчинивши двері, Томас завмер. Біля їхнього спільного столу стояла комісарка Елізабет. Вона зосереджено щось вивчала, її постать виглядала напруженою в ранковому світлі.

"Що їй раптом тут знадобилось? Що вона шукає у наш відсутність?" — промайнуло в голові.

Він вирішив не таїтися і впевнено зайшов всередину. Елізабет різко розвернулася. Її обличчя на мить здригнулося від несподіванки, але вона миттєво повернула собі маску крижаного спокою.

— Пані Елізабет, вам щось тут потрібно?

— Я хотіла взяти деякі зразки документів, — спокійно відповіла вона, оглядаючи його грим. — Оскільки ви з Барбарою готуєтесь до операції, я не хотіла вас турбувати, тому зайшла сама. До речі, хіба ви вже не мали відправитись?

Томас промовчав, його погляд ковзнув по столу. На місці не було записника Кевіна — того самого, де хлопець намагався перекласти зашифровані тексти.

Він підійшов ближче, майже впритул до комісарки. Повітря між ними стало густим і наелектризованим. Елізабет не відступила, її темні очі дивилися прямо в його очі.

Томас повільно простягнув руку за її спину, до столу. Його пальці торкнулися папок.

— Дозвольте, — він ледь помітно відтіснив її плечем, забираючи свої полотна. — Я прийшов саме за цим.

Він підняв картини перед нею, наче демонструючи щирість своїх намірів. Елізабет лише мовчки спостерігала за кожним його рухом.

— Що ж, я піду, бо Барбара вже зачекалася, — кивнув він і розвернувся до виходу. Але в останній момент зупинився.

Його рука різко перехопила її за зап’ястя, зупиняючи.

— Не підкажете мені, навіщо вам книга Кевіна?

Елізабет повільно підняла брову, не намагаючись вирватися.

— Детективе Томасе, що ви маєте на увазі?

Вона вільною рукою дістала з кишені маленьку чорну книжечку.

— Ви про це? Це мій особистий записник.

Томас не відпускав її руку, відчуваючи під пальцями пульс. Він точно пам'ятав палітурку Кевіна. Хіба він міг помилитися?

"Невже я помилився... але він лежав саме там!"

— Томасе! Де ти подівся? Ти що, не підготував учора свої роботи?! — у кабінет влетіла роздратована Барбара. Побачивши їхню дивну позу, вона замовкла.