Розділ 12. Тіні серед вірних

Наступний ранок почався з напруженої роботи. Томас сидів у відділку разом із Барбарою та Джозефіною. Повітря було важким від запаху міцної кави та паперів.

​— Вам не здається, що вони занадто легко відпустили Кевіна? — порушила тишу Джозефіна, примруживши очі.

— У них було щось інше на думці... можливо, плани змінилися в останню мить, — Томас сидів, міцно зчепивши руки на грудях. Його не полишало відчуття, що вони стали частиною чиєїсь великої шахівниці.

— Йти за їхнім сценарієм було не найкращою ідеєю, — похитала головою Джо.

— Такий був наказ комісарки, — відрізала Барбара, не піднімаючи очей від звітів.

​Томас зітхнув:

— Зараз головне, що Кевін у безпеці. Далі розберемося по ходу. Можливо, він згадає щось важливе, що допоможе нам просунутися. Піду провідаю його.

​У місцевій лікарні пахло хлоркою та безнадією. Томас знайшов палату Кевіна. Друг виглядав блідим, але тримався гідно, заглибившись у читання якоїсь старої книжки. Томас тихо постукав.

​— Заходьте, — відгукнувся Кевін. Його голос був слабким, але впевненим.

— Привіт, друже. Як почуваєшся? Бачу, книжкова терапія допомагає? — Томас підійшов ближче.

— Помаленьку. Думаю, скоро повернуся в стрій, — вони обійнялися.

—Вибач, Кевіне. Мені не треба було ловити ґав, треба було йти за тобою... — в голосі Томаса чувся щирий біль і провина.

​Кевін усміхнувся, хоча давалося це йому важко:

— Заспокойся, я й сам винен. Що сталося, те сталося. Ти намагався мене врятувати, і я вдячний тобі за це.

— Та на тобі ж місця живого немає... — Томас із сумом оглянув численні синці та бинти на товаришеві.

— Все нормально, могло бути гірше. Мене трохи підтримувала одна жінка там... Я не бачив її обличчя, лише чув тихий голос. Вона приносила мені ліки від болю, коли ніхто не бачив.

— Значить, і серед вовків є люди... — прошепотів Томас. Потім він підбадьорливо ляснув Кевіна по плечу: — Ми знову разом і готові перевернути гори!

— Звичайно! От підлікуюся — і ми ще задамо їм жару!

​Томас підсів ближче, його обличчя стало серйозним:

— Кевіне, я хотів запитати... якщо ти не проти...

​Але до палати зайшла медсестра.

— Пацієнту час приймати ліки. Прошу звільнити палату через п'ять хвилин, — сухо кинула вона.

— Добре, я піду... — Томас почав підводитися, але Кевін різко схопив його за рукав пальта.

— Зачекай. Тримай ось це, — прошепотів він, непомітно вкладаючи в долоню Томаса зім’ятий аркуш.

​Томас лише кивнув. Він знав Кевіна занадто добре: якщо той передає щось таємно, значить, справа серйозна.

— Тримайся. Довго не засиджуйся, бо хто мені допомагатиме розгрібати цей безлад? — усміхнувся Томас на прощання.

​У відділку Томаса одразу перехопила Джозефіна.

— Що ти вже начудив? Комісарка чекає тебе, і вигляд у неї не дуже добрий.

— Я? Та нічого, займався звичною роботою, — знизав плечима Томас, хоча серце йому тьохнуло.

— Ну-ну, дивись мені... — Джозефіна пішла геть, щось бурмочучи.

​Томас увійшов до кабінету. Елізабет Доріман стояла спиною до нього, дивлячись у вікно на лондонський туман.

— Чим можу бути корисним, пані Елізабет?

— Як там Кевін?

— Скоро буде як огірочок.

— Рада чути, якщо це правда.

​Вона розвернулася. У руках вона тримала папірець.

— Тобі знайомий цей малюнок?

— Ви покликали мене для допиту? — Томас підійшов ближче і ледь не лайнувся вголос. Це був його начерк. «Трясця... невже випав, коли я виходив з кімнати відпочинку?»

​Він мовчав, відчуваючи на собі її холодний погляд. Перша думка була про Джо: «Невже стара бабця мене здала?».

​В цей самий час у себе вдома Джозефіна гучно чхнула.

— Ой, невже я прихворіла? — звернулася вона до кота. — Василю, ти теж зі мною? Ну, зараз осінь, не дивно...

​В кабінеті запанувала тиша.

— Непоганий портрет, — нарешті сказала Елізабет. — Такі здібності нам потрібні. Повертаю вам, більше не губіть.

​Томас завмер. «І це все? Невже вона не злиться? А чого ти чекав, дурню?» Він забрав папірець і вже розвернувся, щоб піти, як почув:

— Я ще не закінчила, детективе.

​Він знову обернувся. В його голові промайнула божевільна думка: «Невже вона... ревнує? До портрета? Та ні, це смішно». Але в цей момент він вперше спіймав себе на думці, що розглядає її не лише як суворого боса, а як жінку.

​— Такі здібності допоможуть у справі, — продовжувала комісарка. — Завтра у сімейства Любардів виставка картин. Ці люди були знайомі з Рудим Котом і можуть знати щось про «Вовків».