Розділ 11. Рух фігур

Минуло три дні після балу-маскараду.

Кожен у відділку отримав своє завдання і працював, не ставлячи зайвих запитань. Джозефіна займалася опитуванням підозрюваних — старі адреси, нервові обличчя, уривчасті відповіді. Вона вміла змусити говорити навіть тих, хто клявся мовчати.

Барбара зникала на години: перевіряла зв’язки, старі контакти, канали, що давно мали бути мертвими. Поверталась мовчазна, з короткими нотатками й напруженим поглядом.

Томас зосередився на аналізі зв’язків Грінвіля. Комісарка Елізабет тримала руку на пульсі міста, координуючи патрулі та чекаючи на один-єдиний помилковий крок ворога.

Томас відшукав спокій у кутку кімнати відпочинку. Вмостившись на старому стільці, де світло лампи було тьмяним, а шум коридору ледь долинав. Дістав невеликий блокнот — свій звичний сховок для думок — і довго дивився на сторінки, перш ніж дозволив собі розкласти все по полицях.

"За її словами, батька вбили. Сплановано. Я й не здивований."

Він стиснув олівець сильніше.

"Але вона… Вона цього не робила.

Здається мені — нездатна. Хочеться вірити, що нездатна."

У пам’яті сплив її погляд — спокійний, уважний, небезпечний.

"У ній є щось… інше. Не темрява. Не до кінця."

Він важко видихнув.

"Як же хочеться дізнатись, що ти приховуєш. І чому Грінвіль так настійливо мене застерігав?"

Томас похитав головою.

— Стоп. Не зараз, — тихо сказав сам до себе. — Головна ціль- Кевін.

Його ім’я різонуло зсередини.

«Живий, але подряпаний…Що ти мала на увазі? Подряпаний — це як? Побитий? Поранений? Чи просто ще не вбитий?»

Він прикрив очі на мить, а потім прошепотів:

— Роуз…

Рука сама почала рухатися. Без задуму.

Олівець ковзав по паперу — лінія за лінією. Контур обличчя. Погляд. Пасмо волосся, що падало на щоку. Він не контролював процес — просто дозволив собі вивести її з пам’яті на папір.

"Цього разу ти сама захочеш мене знайти, — майнула думка.

"Моя наживка вже закинута."

— І що це ми тут так старанно виводимо? — пролунав голос зненацька.

Томас здригнувся й різко закрив блокнот.

— Джо… — видихнув він.

Джозефіна вже сиділа поруч, тримаючи на руках кота, що ліниво муркотів.

— Ей-ей, дай-но глянути! — вона нахилилась ближче. — Ого… Та ти, виходить, художник. Увесь у свого тата… ой… — вона замовкла на мить, а потім швидко додала:

— Це ти ту леді малював, еге ж?

— Кого хочу, того й малюю, — сухо відповів Томас.

— Та годі. Нічогенька вона, — примружилась Джо. — Я в молодості схожа була…

Вона підсунулась ближче.

— А ти не поділишся, про що ви там так солодко, як голубки, розмовляли?

— А про що зазвичай говорять на балах? — знизав плечима Томас. — Музика, костюми, інші люди.

— Не розповідай мені байки, хлопче. Я бачила, як у тебе очі блистіли. Та й коли це ти востаннє з дівчиною танцював?

— Тобі побачилось, — холодно відповів він. — Я до неї нічого не відчуваю. Вона сама підійшла. Та й на нас дивились. Нам якраз не варто було виділятись.

— Хлопче, ваша парочка не могла не виділятись, — хмикнула Джо. — До тебе ще й музикантка підійшла. Вона була під поглядом пів залу. А твої фанатки збоку ледь зуби не стерли.

— Ой, не починай…

— Добре-добре, — зітхнула вона. — Не хочеш — не говори. Я ж не тягну за язик.

Вона усміхнулась м’якше.

— Не бійся, у відділку чуток не буде. Той танець залишиться між нами. Барбара такими речами не цікавиться.

Джозефіна театрально приклала руку до грудей.

— Ех… А стара бабуся, як я, вже хотіла б побачити твоє весілля. Не знаю, скільки мені ще лишилось…

— Джо, не роби драму, — зітхнув Томас. — Ти ще здоровіша за мене.

— От і добре, — кивнула вона. — Я піду. Треба здати звіт по допитах.

Вона поплескала його по плечу.

— І не кисни. Я знаю, що ти хвилюєшся за Кевіна.

Джозефіна пішла.

Томас ще трохи посидів, дивлячись у порожнечу, а потім підвівся — його покликали. Він сунув блокнот до кишені й вийшов. Коли двері за ним зачинилися, з кишені тихо вислизнув аркуш паперу й упав на підлогу.

Малюнок залишився лежати сам. Томас цього не помітив.  За кілька хвилин у відпочивальню зайшла комісарка Елізабет. Вона розминулась із Томасом у дверях, ледь кивнувши.

— Добрий день, пані Елізабет.

— Добрий. Як ваші рани?

— Все добре, дякую.

— Чекаю вас через десять хвилин у себе в кабінеті.