Розділ 10. Блиск рубіна, холод діаманта

Вечір маскараду.

— Основний дрескод — одяг у стилі коштовних каменів, — сказала Елізабет, розкладаючи запрошення на столі. — Господар вечора відомий своєю пристрастю до блиску.

— Ато й не дивно, — хмикнула Барбара. — Лорд Грінвіль — колекціонер і любитель «штучок», що сяють. У нього вся колекція ніби з казки.

— Дістанеш костюми? — запитала комісарка.

— Звичайно. Є зв’язки, — усміхнулась Барбара.

У її батька була сестра, відома кравчиня з власним салоном у центрі Лондона — там шили для театрів і аристократії.

Через годину Барбара повернулась із пакунками й кинула їх на стіл.

— Одягайтесь, панове. Сьогодні ми сяятимемо!

Костюм Томаса був у стилі рубіна: глибокий червоний оксамит смокінга з тонкою срібною вишивкою по коміру й манжетах, що імітувала блискучі грані каменя. Піджак сидів ідеально — підкреслюючи спортивну статуру, яку Томас підтримував роками тренувань. Біла сорочка з високим коміром і червона краватка-метелик завершували образ, додаючи нотку аристократичної стриманості.

Зачіска його була акуратною, але з легким бунтарським акцентом: темно-русяве волосся зачесане назад, з кількома пасмами, що вперто падали на лоб. На ногах — лаковані чорні туфлі з тонкою срібною пряжкою, що тихо клацали по мармуровій підлозі при кожному кроці, додаючи впевненості й відчуття, ніби він народжений для таких вечорів. Маска — чорна, з рубіновими вставками, що блищали, ніби справжні камені. Усе разом робило Томаса схожим на принца з темної казки — привабливого й небезпечного водночас.

— Тобі пасує, молодий чоловіче, — усміхнулась Джозефіна, окинувши його поглядом.

Вона була в смарагдово-зеленому: закрита сукня з важкого шовку, що переливалась, ніби живий камінь, з високим коміром і довгими рукавами з тонкого тюлю, що ледь просвічував руки. Сива коса зібрана в акуратний, але трохи розпатланий пучок . Маска — зелена, з золотими візерунками листя й тонкими ланцюжками, що спадали на щоки. Виглядала як королева старовинного лісу .

— Була б я молодшою… ех… — зітхнула вона театрально.

— Пхах, — зареготав Томас. — Ви й зараз неперевершені, мадам.

— Ой, що ти, що ти, — відмахнулась вона рукою, але очі блиснули задоволенням.

Барбара була в сапфірово-синьому: строгий, але елегантний костюм з брюками й довгим жакетом, що підкреслював її непохитну поставу й струнку фігуру. Шовк переливався глибоким синім, ніби нічне море під місяцем, з тонкою срібною ниткою по швах, що додавала холодного блиску. Маска — срібляста, прикрашена краплями сапфірових каменів, що іскрились при кожному русі, обрамляла суворі риси обличчя. Волосся зібране в низький акуратний пучок, з однією срібною шпилькою. Виглядала як холодна, неприступна краса — королева льоду, що не терпить слабкості, але в очах якої іноді промайне вогник розуміння.

— Пора, — сказала вона. — Не забуваймо план.

Лондон вечором сяяв: газові ліхтарі горіли м’яким жовтим світлом, відбиваючись у калюжах після денного дощу. Повітря було прохолодне, з запахом вугільного диму й осіннього листя. Автомобілі гуділи, екіпажі цокотіли копитами — місто жило.

Маєток лорда Грінвіля стояв на пагорбі за містом: величезний, у неоготичному стилі, з баштами, арками й сотнями вікон, що блищали, ніби очі. Фасад прикрашали гірлянди лампочок, сад — фонтани й скульптури. Перед входом — черга розкішних авто, гості в масках і блискучих костюмах.

— Ось ми й прибули, — сказала Барбара, паркуючи машину.- Пам'ятайте план.

Вони кивнули. Барбара залишилась біля входу — стежити за прибуваючими. Джозефіна одразу попрямувала до бару за шампанським. Томас — до музикантів, стискаючи в кишені лист батька.

«Чекаю на тебе…»

Зал був казковим: високі стелі з витонченою ліпниною, кришталеві люстри, що кидали тисячі райдужних відблисків на мармурову підлогу, ніби зірки впали з неба й розсипались по кімнаті. Оркестр грав плавні вальси, мелодії линули, заповнюючи повітря. Гості в масках і блискучих костюмах кружляли в танцях. Усе здавалося ідеальним — розкіш, легкість, безтурботність, але під цим блиском ховалась напруга: очі за масками стежили, усмішки приховували таємниці.

До Томаса підходили леді — одна за одною: флірт, компліменти, легкі дотики до рукава, запрошення до танцю. Він посміхався ввічливо, відповідав жартами, але думки були деінде. Погляд блукав залом — шукав її. А раптом уже тут, серед натовпу, і спостерігає за ним так само, як він за нею?

 Супровід мелодії “Prelude in C Major” - C. Баха

Раптом музика змінилася. За рояль сіла жінка в білосніжній сукні — довгій, струмунистій, з відкритими плечима й глибоким вирізом на спині. На руках — довгі білі рукавички, прикрашені дрібними діамантами, що блищали при кожному русі. На шиї — намисто з великих каменів, маска — срібляста, посипана діамантовим пилом, що іскрився під світлом люстр. Вона виглядала як уособлення діаманта — холодна, блискуча, недосяжна.

Грала “Prelude in C Major”: спокійна, чиста мелодія, що линула залом, ніби кришталевий дзвін. Її пальці в рукавичках ковзали по клавішах граціозно, спина трималась ідеально прямо, пасма золотистого волосся падали на відкриту шию, ловлячи відблиски світла.