Розділ 9. Adios, mi muchacho

Осінь накрила Вайтчепел золотавим серпанком: листя падало повільно, ніби не хотіло торкатись брудної бруківки, вітер ніс запах диму з фабрик і мокрої землі. Сонце ховалось за хмарами раніше, а туман ставав густішим, ніби місто саме натягувало маску перед зимою.

Ранок у відділку був тихим — усі ще пам’ятали вчорашні вибухи, і ніхто не наважувався говорити голосно. Повітря ніби застигло, наче після грози.

Барбара зібрала поранених у великій кімнаті.

— Пані Елізабет наказує: ніяких важких вилазок. Рани — не жарти. Залишайтесь тут, допомагайте з паперами, допитами, чим зможете.

Вона глянула на Джозефіну — та кивнула з розуміючою усмішкою.

— Та знаю я, знаю. Знову сяду за той клятий диктофон. За дві години розберу.

— Томасе, на тобі допити підозрюваних.

Барбара підійшла ближче, поклала руку йому на плече — тепло, по-материнськи.

— Ти не винен у тому, що сталось із Кевіном. Не вини себе. З ним усе буде гаразд. Зберігай сили, хлопче. Ви, молодь, завжди хапаєтесь за все головою вперед, не думаючи. Можеш піти відпочити в кімнаті відпочинку — хоч каву спокійно вип’єш.

Томас стиснув кулак під столом, глянув на свіжі бинти на руках. Ще рано здаватись. Але кивнув і пішов.

Кімната відпочинку була тихим куточком: потерті шкіряні дивани, старий мідний самовар, що тихо гудів, вікно на задній двір, де осіннє сонце золотило опале листя. Ранок — людей майже не було, лише запах кави й тютюну від вчорашнього вечора.

Він налив собі чашку, сів за стіл біля вікна. Дістав маленький потертий блокнот — свій таємний щоденник розслідувань, куди записував усе, що не довіряв навіть стінам відділку.

Допивши каву, Томас сховав блокнот назад у кишеню й відкинувся на спинку стільця.

«Я не розумію її стратегії… Це виглядало як пастка — я ледь встиг. Але Кевін живий. Значить, підказка була вірною. Допомогла чи навпаки? Чого вона добивається? Питань забагато, відповідей — жодної… Для початку треба знайти її першим за поліцію. Самотужки».

Тут двері скрипнули, і увійшла Джозефіна з трьома чашками в руках.

— Ти чого такий задуманий, хлопче?

— А тобі навіщо аж три кави?

— Дві для мене: одна звичайна, друга… з ромчиком, щоб краще думалось, — шепнула з лукавою усмішкою. — Третя — для комісарки. Барбара каже, та без задніх ніг пашить у кабінеті. Треба її хоч трохи від роботи відірвати.

Томас усміхнувся — це був його шанс.

— Дай мені. Я занесу.

— Ну, якщо хочеш… Я тоді до справ.

Він узяв гарячу чашку й постукав у двері Елізабет.

— День добрий, пані Елізабет! Кави принесли! — сказав бадьоро, з широкою усмішкою, ніби нічого не боліло.

Вона підняла погляд від купи паперів — маска на обличчі, очі втомлені, але уважні.

— Дякую. Постав на стіл і йди до своїх справ.

— Уже виганяєте? — він зробив щенячі очі й нахилив голову. — Мені сказали, вам потрібен відпочинок. Усі хвилюються.

Вона здивовано примружилась, але кутики губ ледь здригнулись.

— Така робота… — знизила плечима.

— Е ні, — Томас не відступав. — Не хочете трохи розім’ятись на майданчику за відділком?

— Так ти той самий принц, що визволить мене від дракона паперів? — усміхнулась вона, і вперше за довгий час у голосі пролунала тепла нотка.

Томас теж усміхнувся — щиро, по-хлоп’ячому.

— Хто знає. Але зараз моя мета — відволікти вас від роботи хоч на пів години.

— Гаразд, — вона відклала ручку. — Гарна ідея. Тільки… твої рани досі не загоїлись.

— Не хвилюйтесь. Зроблю легкі вправи. Тілу корисний спорт навіть у такому стані — рани швидше гояться. От згадайте дядька Пітерсона: він після поранення щодня на турніку висів — і як новенький став. Він прикусив язик: Пітерсон пішов на пенсію ще до її приходу.

«Ой…» — подумав.

Вона тихо розсміялась — коротко, але щиро.

— Пхах… Гаразд. Пішли.

Вони вийшли на задній двір — до старого гімнастичного майданчика: турнік, бруси, гирі, лава для пресу. Все просте, залізне, але доглянуте — детективи не давали іржі шансу. Осіннє сонце м’яко світило, вітер шелестів опалим листям.

Вони трохи позаймались: вона — акуратно на пресі, він — легкі підтягування. Сіли на лавку.

— Зараз у всіх голова кругом, — сказав Томас. — Давно так активно не було. Треба перевести дух.

— Не очікувала почути від тебе таке, — усміхнулась вона. — Але ти правий.

— Просто до життя треба ставитись простіше. Мама часто приходила з роботи ледь живою, але завжди посміхалась нам, розповідала історії…

— Твоя мама була легендою. Я брала її за приклад, коли готувалась до цієї посади. Читала її справи в архівах.

— Ого… А ви з нею знайомі були?