Розділ 8. 00:00:12

Наступний ранок почався не з кави. Події минулого вечора сколихнули весь район: газети кричали жирними заголовками, люди шепотіли в чергах за хлібом, а у відділку панувала напружена тиша — така густа, що її можна було різати ножем.

Кабінет комісарки.

Усі в зборі: Барбара, Джозефіна, Томас. Елізабет сиділа за столом, постукуючи пальцями по деревині.

Барбара доповідала:

— Стан справ такий: загиблих немає, лише поранені від уламків. Наші люди повторно оглянули маєток — стріляли кілька людей, але нічого не залишили. Жодної гільзи, жодного сліду. Майстерно. Ми маємо справу не з новачками.

Вона зробила паузу й додала :

— Єдине по-справжньому корисне — подвиг нашого молодшого колеги. Кевін діяв розумно: запис на диктофоні може стати ключем.

Елізабет кивнула, але голос її був спокійний і твердий, як сталь:

— Ох, Кевін… Хто дозволив йому діяти самотужки?

— Пані Елізабет, — тихо почала Барбара, — ми з Джозефіною бачили, як він пішов за офіціантом, і намагались наблизитись, але юрба завадила… Ми старались.

Елізабет перевела погляд на всіх по черзі. Джозефіна опустила очі в підлогу, Томас стиснув кулаки, Барбара відвела погляд до вікна. У кабінеті запала важка тиша — ніхто не наважився заперечити.

— Ви — команда, — нарешті сказала комісарка, голос став ще холоднішим. — Треба діяти за планом. Кевін перейняв ініціативу — і дивіться, чим це закінчилось. Наступного разу — жодних самодіяльних проявів героїзму. Зрозуміло?

Усі троє мовчки кивнули.

— Продовжуйте досліджувати матеріал: диктофон, свідчення покоївки, усе до дрібниць. Часу мало, а ворог уже на крок попереду. Не розслабляйтесь.

Вона відкинулась на спинку крісла, постукування пальцями припинилось. Нарада скінчилась — усі вийшли, відчуваючи на спині її погляд крізь маску.

***

Томас усе ще не спав тієї ночі. Сидів за столом при тьмяному світлі настільної лампи, переглядав координати з записки, крутив папірець у пальцях, ніби міг вичавити з нього сенс.

«Що їй від мене треба? — зітхав він тихо, щоб не розбудити сусідів. — Кевін у полоні… Якщо вона причетна — це пастка. Фактів замало. Спиратись лише на це — небезпечно й ненадійно…»

І ще одне не давало спокою: чому вона його тоді не вбила? Мала револьвер у руках, була близько, могла одним пострілом усе закінчити. Багато шансів — і жодного разу не скористалась. Ніби перевіряє.

Він відкинувся на спинку стільця, потер скроні й раптом згадав. Підійшов до шухляди, витягнув теку зі своїми замальовками — він завжди малював, коли нерви були на межі: вулички Вайтчепела, обличчя підозрюваних, дрібні деталі доказів. Знайшов аркуш, де перемалював емблему з оригіналу — акуратно, під лупою, щоб не пропустити жодної нитки.

Розклав на столі, нахилився ближче, провів пальцем по контурах. Спочатку просто дивився, потім узяв лупу й почав розглядати деталі: вигин пелюсток та інші деталі. І раптом — наче блискавка: центральна пелюстка переходила в тонку лінію, що утворювала стилізовану лілію. Ту саму.

«Лілія… — прошепотів він. — Така ж, як у неї на брошці. Точно така. Скоріше за все це — пастка. Але… у мене немає вибору. Час іде, Кевін там ледве тримається…»

І ще одна думка проскочила, гостра й несподівана: від неї можна отримати інформацію про батька.  Якщо вона пов’язана з минулим, з тими, хто вбив батька… то, можливо, в цієї гри є й інша сторона.

Він довго сидів, тримаючи замальовку в руках, ніби вона могла дати відповідь. Пальці стискали папір сильніше, ніж треба. Нарешті зітхнув, згортнув аркуш і поклав під подушку — наче талісман чи прокляття. Ліг, не роздягаючись, дивився в стелю до світанку.

Сон не йшов. Лише думка крутилась: «Завтра. Завтра я піду за її координатами. І або знайду Кевіна… або потраплю в пастку. Але якщо вона знає про батька — я витягну з неї правду. Хай там що».

Того ж дня після зустрічі з комісаром Томас покірно допомагав іншим: крутився біля карти, шукаючи місце за координатами. Зазвичай це робив Кевін, але тепер довелось самому. Він нишпорив по архівах, порівнював старі справи з бандами, де згадувалась лілія як символ .

Побачивши, як Джозефіна сидить у навушниках і крутить ручку старенького диктофона, Томас тихенько підійшов.

— Як справи? Знаючи вас, ви точно щось віднайшли.

Джозефіна зняла один навушник і глянула на нього з ледь помітною усмішкою.

— Поки розбирала показання покоївки. Дівчина каже, що просто робила свою роботу — несла посуд на кухню. Раптом бачить: на Кевіна вже наставили чобіт двоє чоловіків.

Вона зітхнула й постукала пальцем по пристрою.

— Нам конче треба розібрати запис. Але диктофон пошкоджений — слова ледь чути, наче крізь воду. Піду далі прислухатись, може, щось витягну.

Томас кивнув, дивлячись, як бабуся знову вдягає навушники й хмуриться, крутячи гучність. У її очах горів той самий вогник, — і він знав: якщо хтось і витягне хоч слово з цього залізяки, то саме вона.