Розділ 7. Catch me if you can

Був пізній вечір. Команда зібралась у кабінеті Елізабет Доріман — усі в святковому одязі: Барбара в елегантній чорній сукні з мереживом, що підкреслювала її непохитну поставу; Джозефіна в яскравій шовковій блузці з брошкою й капелюшку з пір’ям; Кевін у строгому костюмі, але з краваткою набік; Томас — у смокінгу, що сидів ідеально. Чекали слова комісарки.

— План такий: поводьтесь природно. Веселіться, смійтесь, танцюйте. Мер не знає про нашу операцію — ніхто не знає. Святкування готувалось місяцями, його не можна відміняти. Але ворог може бути серед гостей. Слідкуйте за всім. Якщо помітите щось підозріле — без шуму, без паніки. Розберіться тихо. Я покладаюсь на вас, товариші.

— Не підведемо! — хором відповіли вони.

Вийшли й поїхали на свято.

Зал виблискував: кришталеві люстри, живі оркестри, сміх, музика, танці. Столи ломились від страв, шампанське лилось рікою.

— Занадто спокійно, вам не здається? — шепнула Джозефіна, озираючись.

— Розділимось. Я піду побазарю з персоналом.

Томас із Кевіном взяли келихи шампанського. Барбара одразу вплуталась у хоровод — танцювала майстерно, привертаючи погляди. Мер вийшов на сцену з промовою:

— Дорогі панове й пані! Сьогодні ми святкуємо свободу Вайтчепела від темряви, що довго нас окутувала. Дякую всім, хто приєднався. Відпочивайте!

Томас із Кевіном розділились.

Томаса одразу оточили дами — флірт, сміх, легкі розпитування про захід. Він чемно розпитував їх, вишукуючи хоч якусь інформацію під виглядом світської балачки.

Раптом дами посварились — спалахнула суперечка, дійшло до ляпасів. Томас тихо відступив і вийшов на балкон: прохолодне повітря, вид на сад з фонтаном, місячне світло на воді, шелест листя — ідеальне місце, щоб перевести дух.

Кевін стояв осторонь, попиваючи пунш. До нього підійшов офіціант із пляшкою.

— Долити, пане?

— Ні, дякую, — приязно відповів Кевін.

Офіціант усміхнувся й відійшов. Але Кевін уже давно стежив за персоналом — і цей чоловік відрізнявся: комір сорочки іншої форми, рухи надто різкі. Кевін «випадково» штовхнув його ззаду, удаючи п’яного.

— Ой, вибачте!

Піднос упав, скло розбилось.

— От тому мені й не треба більше пити… Допомогти прибрати?

— Ні, пане, я сам.

Але Кевін не відступав, набридаючи «п’яними» жартами. Офіціант здався.

— Добре, тоді піднесіть ось це туди, — кивнув на кінець зали, до кімнати персоналу.

Кевін пішов за ним. Джозефіна й Барбара помітили й непомітно наблизились.

У вузькому, тьмяно освітленому коридорчику офіціант зупинився.

— Далі я сам, дякую.

— Гаразд, тоді я піду, — Кевін відступив.

Впевнившись, що той пішов, офіціант зайшов у кімнату. Кевін тихенько повернувся, притулився до дверей і ввімкнув маленький диктофон.

— Чого так довго?

— П’яний якийсь причепився…

— Упевнений, що відійшов?

— Так, уже валяється десь.

— Добре. Сьогодні передамо «коробку». Бос скоро приїде.

Пролунав дзвінок.

— Код червоний! *Подарунок* зник! Швидко розшукати територію!

— Збираємось!

Кевін рвонув бігти — але спіткнувся. Двері розчахнулись.

— О, хто це в нас за мишка?

— Бачив я його… Це ж один із детективів! Хто його сюди привів?!

Кевін не встиг дістати револьвер — на нього вже цілились. Але в коридор зазирнула перелякана покоївка. Кевін кинув їй диктофон:

— Візьми й тікай!

Вона рвонула. Злодії не встигли спіймати.

— Проблемка… — один глянув на Кевіна.

Той корчився на підлозі від удару. Його вирубили.

— Візьмемо з собою. Пригодиться. А тепер — полювати на іншу мишку!

Томас саме збирався повернутись у зал — і раптом постріл. Вікно вибухнуло. Люди закричали, попадали на підлогу. Томас інстинктивно впав, вихопив револьвер і визирнув за перила.

Ще постріли. Кулі вгризалися в стіни, балки тріснули, стеля заскрипіла. Пил, крики, хаос.

Будівля захиталася. Томас кинувся до виходу, але стіна обвалилася, відрізавши шлях. У хмарі пилу він помітив жінку в довгому чорному плащі. Вона зістрибнула з даху на уламки, плащ майнув, зачепився за статую. Вона похитнулась над прірвою.

Томас кинувся до неї, простягнув руку:

— Стій! Я врятую тебе!

Але вона вже зісковзнула вниз — лише плащ майнув у повітрі, як крило. Руки затремтіли, подих перехопило — на мить світ звузився до прірви під ногами.

Але кроки за спиною різко повернули його до реальності.

Він обернувся — вона стояла в трьох кроках.