Розділ 6. Тиша перед пострілом

Тієї ночі Томасу наснився батько. Він стояв , дивлячись на дорослого сина смутними очима.

— Я любив тебе, тату… Ти був для мене справжнім героєм — хоч і героїчні вчинки твої полягали в роздачі листів і підбадьорюванні людей своєю роботою… Але в останні роки ти став таким холодним… Ми тебе тоді так і не дочекались… Тату… ти нас взагалі любив?

Батько лише дивився й ледь усміхався — тепло, але з болем. Не відповів ні слова.

— Батьку, я не здамся! Я доведу світу, що ти був хорошою людиною! Я розкрию правду! — закричав Томас у сні.

Та постать почала віддалятись у туман.

— Стій! Чекай! Мені ще стільки треба тобі сказати!

Томас різко прокинувся — серце калатало. Він задихано глянув на годинник.

— ААА, трясця! Запізнююсь!

Швидко одягнувся, ледве почистив зуби, ковтнув холодний чай із залишками вчорашньої вечері й помчав до відділку. Біля самого входу мало не перечепився через великого кота.

— Що за! Не ранок, а суцільний дурдом!

— Ти правий, недотепо! — почулось із-за рогу.

Джозефіна визирнула з-під газети, тримаючи в руках чашку чаю.

«Попався», — подумав Томас.

— Ми тебе всі зачекались… Приніс?

— Що приніс?

«О ні… Забув клаптик удома…»

— Томасе… Ти забув? Добре, що хоч голову не забув! Ану шуруй додому, поки Барбара не прийшла. В тебе п’ятнадцять хвилин. Як з’явиться — почне розпитувати про вчорашню операцію.

Томас жив недалеко. Він біг, як у юності на тренуваннях, і давно так не викладався. Увірвавшись у квартиру, перевернув усе догори дном: стіл, полиці, шухляди. Клаптика ніде не було.

— Та я ж тут його залишив! Телепень! Розгільдяй! — бурмотів він сам до себе.

І тут з’явився Василь — великий плямистий кіт Джозефіни, виявилось, біг за ним від самого відділку. Він сидів на підлозі й тримав у зубах той самий клаптик, жмакаючи його лапами.

— Хух… Видно, і ти в Джозефіни навчився знаходити докази… Ану віддай, Василю. Будь хорошим хлопчиком… Ходи, ходи сюди…

Кіт подивився великими милими зеленими очима, завмер… і раптом рвонув до відчинених дверей.

— Ат, зараза така! Стривай!

Томас кинувся навздогін. Добре, що кіт прямував до відділку. Томас наздогнав його біля самих дверей і схопив за шкірку — але в цей момент ненароком штовхнув когось плечем.

— Ох, вибачте! Не побачив!

— Будьте обачніші, містер Ґрін…

«Міс Доріман… Ой, мені кінець. І запізнився, і в такому вигляді…»

Вона стояла перед ним: ідеальна постава, чорний костюм. А він — розпатланий, з клаптиком у руці й котом під пахвою.

— А що ви тут робите в такий час… і з котом на руках… і в вигляді, ніби щойно перекопали смітник?

Томас почервонів і не знав, що сказати. Але глянув на годинник — ще п’ять хвилин у запасі.

— Міс Доріман, вибачте за цей інцидент. Присягаюсь, такого більше не повториться…

Вона серйозно подивилась на нього крізь маску, потім видихнула.

— Бачу, вас уже чекають. Біжіть. І більше такого переді мною не повторюйте. Сьогодні в мене хороший настрій, тому прощаю. Але приведіть себе в порядок — інакше дами в відділку перестануть так жваво приходити на роботу, а мені потрібні продуктивні люди.

— Хоч у когось настрій гарний, — пробурмотів Томас.

— Ви щось сказали?

— Це я з котом говорю, — Томас натягнув усмішку.

— Ну, дивлюсь, ваш кіт уже десь утік. Напевно, знову на руках у Джозефіни.

Томас глянув униз — у руках лише клаптик. Ще соромніше стало.

Комісарка ледь помітно видихнула й спокійно сказала:

— Ідіть, Томасе. Вас Барбара вже кличе. Мені треба поспішати. Рада була поговорити. І чекаю від вас звіту про вчорашню вилазку.

Він пішов, думаючи: «Що за чортівня? З учора все йде шкереберть. А сьогодні ще й перед комісаркою так облажався… Добре, що вона в гуморі — могло бути гірше. Виявляється, не така вже й непохитна ...ахах коли я її штовхнув, вона похитнулась , насправді вона тендітніша...все-таки жінка. На плечах — весь відділок і весь цей тягар…Треба мені перестати бути розгільдяєм. Серйозніше ставитись до операцій, більше сил вкладати. Останнім часом сам не свій — батько сниться майже щоночі, і кожен раз це має свій ефект».

У кімнаті детективів його вже чекали. Барбара свердлила поглядом, схрестивши руки й тупаючи ногою.

— Томасе, я чекаю пояснень…

Він пояснився — без зайвих деталей про інцидент із комісаркою. Барбара заспокоїлась: вони давно знали одне одного й непогано ладили. Потім Томас, Кевін і Джозефіна доповідали про вчорашній вечір.

— Справа затягується… — підсумувала Барбара. — Але хоч щось є- поглянула вона на клаптик. - Кевіне, досліджуй його. Джозефіно — підозрювані на тобі.