Розділ 5. Історія сім'ї Ґрін

У родині Ґрінів росло четверо дітей — Томас і три молодші сестри. Мати, детектив із багаторічним стажем, увечері розповідала їм історії про свої подвиги: як хапала кишенькових злодіїв на ринках чи розплутувала хитрі афери. Батько - поштар, частіше веселив анекдотами й простими життєвими уроками: показував, як правильно тримати кермо старенького «Остіна», як лагодити скрипучі двері чи підбити цвях у підлогу, щоб не хитався.

Дитинство Томаса було веселим і безтурботним — принаймні спочатку. Він ріс єдиною дитиною, купався в увазі батьків, а потім з’явились сестри, і роль старшого брата лягла на його плечі важким, але приємним тягарем. Він захищав їх у дворі, допомагав з уроками й слухав мамині історії про погоню за злочинцями, мріючи колись стати таким самим. Батька ж бачив дедалі рідше — особливо після тринадцяти років. Мати казала: «Він на роботі, у відрядженні». Офіційно — поштова служба. Але Томас помічав, як мати іноді замислюється, дивлячись у вікно, ніби відчуває щось неладне. Вона любила чоловіка попри все, але передчуття не відпускали.

Увечері, коли батько повертався, часто сидів за столом і переглядав листи. Томас іноді підходив ближче, але той м’яко відправляв його спати. Одного разу, коли матері не було вдома, Томас не міг заснути й тихенько спустився вниз.

— Тату… побудь зі мною, поки не засну.

Батько поспіхом заховав листи в шухляду й підійшов.

— Звичайно, синку. Зараз.

Історія батька Томаса була темною, як лондонський туман. Він походив із родини, де «справи» вирішували не законом, а кулаком чи ножем. Наймолодший син, він утік від цього світу, переїхав до Англії, змінив прізвище й намагався жити чесно. Тут зустрів її — свою майбутню дружину, сильну жінку-поліцейську, й створив сім’ю, про яку мріяв. Довго не наважувався розповісти правду про минуле. Але минуле знайшло його… Спочатку листи, потім «відрядження». Старий батько помер, і почалась боротьба за владу в організації. Брати погрожували що візьмуть кермо і  розширять «бізнес» , зроблять його ще більш кривавим. І це може торкнутись його сім’ї. Тоді він змагався зі своїми братами, важкою була його битва, але він переміг, але не для влади. Став головою, щоб розвалити все зсередини: здавати поліції дрібних членів, блокувати поставки, сповідувати гріхи. Працював проти власної крові.

Одне «відрядження» затягнулось на два роки. Коли нарешті повернувся, вирішив усе розповісти дружині. Відчував — вона вже щось підозрює. Того вечора їхав додому з полегшенням на душі. Але на темній дорозі його перехопили. Він боровся — майстерно, як учився в юності, — але їх було забагато. Секрет поховали разом із ним.

Рідні чекали. Томасу виповнилось п’ятнадцять. Мати накрила стіл, але серце її стискало тривогою. Чоловіка не було довго. Нарешті вона зібралась: револьвер, ліхтар, записник — і вибігла в ніч.

— Чекайте вдома. Я піду по батька.

Пошуки нічого не дали. Повернувшись на світанку, вона обійняла дітей і тихо сказала:

— Тато затримується… ще на деякий час.

Томас бачив: мати бреше. Очі її були червоні.

Згодом офіційно оголосили: нещасний випадок. Але чутки поповзли — мафія, наркотики, зрада. Матір звільнили зі служби: підозра в причетності, заборона на розслідування. Вона була ветераном, тож обійшлось без гіршого, але рана залишилась.

Томас знав: батька вбили. І хтось за цим стоїть. Він пішов у поліцію, щоб розчистити ім’я сім’ї. Роками нишпорив самотужки: перечитував старі листи батька, просив матір показати її знахідки, копирсався в архівах. Справа давно закрита, ніхто не хотів чіпати — тож усе таємно.

Одного разу, вкотре переглядаючи зібране, він з досади кинув ще один лист до печі, сів на стілець, взявшись  за голову — і раптом побачив, як вогонь обпік папір, відкриваючи прихований текст під верхнім шаром. Швидко витяг, погасив, висушив. Розшифрувати не зміг повністю, але зрозумів: це ключ.

Того ж вечора, після справи в «Старому якорі», Томас прийшов додому з клаптиком тканини — тим самим, що Джозефіна вирвала втікачам. Бабуся спершу вперлася: «Доказ, не віддам». Але Томас умів просити — згадав її дружбу з матір’ю, пообіцяв повернути завтра зранку.

— Знай, хлопче: завтра зранку — назад у відділок!

Вдома він розклав усе на столі: старі листи, нотатки матері, новий клаптик. Інтуїція шепотіла: пов’язано. Описав емблему — зашарпана квітка з частинкою гострого вуха тварини. І раптом помітив на клаптику ледь видимі букви по краю — ті самі символи, що й у листі батька.

— Таак! — вирвалось у нього так голосно, що сусіди застукали в стіну.

Він усміхнувся в темряві кімнати. Нарешті крок уперед. Після стількох років.

«Що ж, тату, — подумав він, ховаючи знахідки. — Я знайду правду. За нас обох».