Розділ 4. Пісня, що змінила час

Рекомендовано читати з музичним супроводом( інформація у блозі)

(Читати з музичним супроводом-  AC/DC «Bad to the Bone»).

Виходячи з відділку, Томас і Кевін почули музику — гучну, ритмічну, з басами, що вібрували в грудях. AC/DC «Bad to the Bone» ревів на всю вулицю.

Із-за рогу з писком шин вилетів чорний кабріолет MG TC 1948 року — старенький, але ідеально відреставрований, з хромованими дисками, що блищали на сонці, і відкритим верхом, де майорів британський прапор на антені. За кермом сиділа бабуся Джозефіна. Чорні авіаторські окуляри, шкіряна куртка поверх поліцейської форми (краватка набік, значок «Детектив-сержант» блищить на грудях), на шиї — яскрава шовкова хустка, а на голові — капелюшок з маленьким пір’ям. Вона виглядала так, ніби щойно втекла з гангстерського фільму , тільки з револьвером на поясі й посмішкою, від якої танув асфальт.

Машина різко зупинилась біля них, шини заскрипіли. Томас і Кевін завмерли з відкритими ротами.

— Оце так вихід, бабцю! — Томас голосно зареготав.

— Е-е… а в завданні було вказано, що з нами ще хтось їде? — пробурмотів Кевін.

— Ей, молодь, сідайте швидше! Час не чекає!

— Томасе, я боюсь з нею їхати...Пам’ятаєш, як минулого разу вона ледь не збила старого Дональда? І взагалі… її стиль водіння — це суцільне божевілля! І подивись — вона ж нетвереза!

— Та що ти паришся? Все буде гаразд! А щодо Дональда… то була її «відплата», як вона сказала. За те, що в молодості він їй зрадив з якоюсь дівкою.

— Гайда швидко! Що ви стоїте?!- кричала Джозефіна.

— Томасе, це погана ідея… Раптом ще один її ухажер у лікарні опиниться…

— А я думаю- буде весело! Погнали!

Вони стрибнули в машину. Джозефіна вдавила газ, і MG рвонув вперед під той самий хіт .Раптом з-під сидіння вистрибнув великий кіт — пухнастий, мов рись, з товстими щоками й великими очима. Він спокійно вмостився на колінах у Джозефіни й замурчав.

Кевін здригнувся й мало не вистрибнув на ходу.

— О, Василь! Ти знову зі мною поганців хапати? Ахахаха!! — бабуся погладила кота і впевнено дала газу.

Закінчення супроводу.

Була осінь...Невеликі цегляні будиночки стояли в ідеальному порядку, з чистими віконницями й квітами на підвіконнях. Люди йшли по своїх справах — жінки з кошиками, чоловіки в капелюхах, діти ганяли м’яч біля дворів. Усе виглядало таким мирним, наче війна й злочинність були десь далеко-далеко. А бабуся мчала крізь це все, ніби на перегонах, обганяючи фургони й клаксонячи на пішоходів.

Під’їжджаючи до пабу, вона різко загальмувала.

— Хух, майже на місці.

Вона кинула їм два комплекти одягу: елегантні чорні костюми-трійки, білі сорочки, краватки-метелики й легкі пальто .

—Що це? — здивувався Кевін.

— Сьогодні в Роберта день народження. Треба виглядати пристойно. І головне - ніхто не має знати, що ми поліція. Роберт запросив мене особисто, вас не знає. Ви — мої онуки. Я відволікаю персонал, ви оглядаєте територію. Второпали, малюки?

І вони попрямували до місця дій.

Паб «Старий якір» був одним із найкращих у Вайтчепелі: великий триповерховий будинок з червоної цегли, з вивіскою, що гойдалася на ланцюгах, широкими вікнами й терасою, заставленою столами. Всередині — завжди повно народу, дорогі дерев’яні панелі, блискучий бар, люстри з кришталю й постійний запах смаженої риби, пива й тютюну.

Вони зайшли. Довкола панував гамір свята: сміх, дзвін келихів, жива музика з маленької сцени — скрипки, контрабас, піаніно. Гості в святковому одязі, офіціанти з підносами, повітря густе від сигарного диму й ароматів випічки.

— Ідіть, мої онучки, повеселіться! — гукнула Джозефіна й попрямувала до бару.

— У цьому ми профі! — усміхнувся Томас.

— Так, малечо...- сказав Томас.-  Ти — за «Лейландом», напевно десь позаду будівлі. Бабця вже взялася за «вовків» — знаючи її, щось знайде. А я по Рудого Кота. Він щойно вийшов із тюрми, знаю, що любить музику — шукатиму біля сцени.

— Добре, тільки сигнал, якщо що!- сказав Кевін.

— Друже, без питань.

Вони розійшлися.

Томас пробирався крізь натовп, шукаючи руде волосся. «Зазвичай він біля музикантів», — подумав.

Тим часом Джозефіна вже заговорювала зуби барменам своїм фірмовим чаєм з ромом. До неї підійшов Роберт — сивий, але бадьорий сімдесятирічний красень у смокінгу.

— Охо-хо, Джозефіно! Ти майже не змінилась, навіть краща стала!

— Привіт, Роберте, старий пню! Давно не бачились. Бачу, шикарне свято на свої сімдесят влаштував. Будь здоровий!

— Подобається? Вклав чимало… Запросив популярних музикантів і ще одну зірку, що тільки сходить… хехе.

Тут Джозефіна раптом помітила рудоволосого чоловіка в кутку.

— Ох, Роберте, ти вже напідпитку, а я імунітету вже не маю… Щось мені зле, піду в дамську кімнату, потім договоримо!