Розділ 3. Жінка в чорній масці

Лондон 1920-го дихав вугільним димом і надією. З фабрик на сході здіймались хмари сажі, що осідали на капелюхах і в легенях, але в повітрі вже чувся інший запах: запах нового часу. Жінки носили коротші спідниці й голосували вперше в житті, джаз просочувався з грамофонів навіть у найбідніші двори, а по Темзі пливли перші радіоприймачі замість вугілля. Війна закінчилась, хлопці повертались без рук, без очей, але з медалями й з вірою, що тепер усе буде інакше. Вайтчепел, цей вічний шрам на тілі міста, теж хотів загоїтись. І поліцейські в синій формі з білими нарукавниками були тими нитками, якими намагались зашити старі рани.

Життя поліції Вайтчепела було рутинним, але ніколи не нудним. Кожен день починався однаково: о шостій ранку дзвін будильників у сирих комуналках, важкий стукіт чобіт по мокрій бруківці, різкі свистки констеблів, що розганяли останніх п’яниць, які досі спали під дверима пабів. Потім — ранкові патрулі кривими провулками, де туман ще тримав запах вчорашньої крові і дешевого джину. Допити в задушливих кімнатах, де тютюновий дим висів так густо, що очі сльозилися сильніше від слів підозрюваних. Обшуки в підвалах і на горищах, де замість вугілля чи старого мотлоху частенько знаходили свіжі трупи.

**

Ранок першого робочого дня Елізабет Доріман.

Двері відділку грюкнули, і вона увійшла, ніби завжди тут була. Висока, струнка, у бездоганному чорному костюмі зі спідницею до колін, волосся зібране в низький акуратний пучок. На обличчі – тонка чорна шовкова маска, що прикривала більшу частину обличчя, залишаючи лише отвори для очей і губ. Постава така, що навіть старі сержанти мимоволі випрямили спини й сховали цигарки.

– Доброго ранку, панове. І вам, пані Джозефіна, – усміхнулась вона бабусі так тепло, що та аж примружилась, мов кішка.

Вона пройшла між столами, легенько торкнулась долонею плеча одному, кивнула іншому – і за три години відділок став невпізнанним: архіви перебрані, нові дошки зі справами, чайник закипав швидше, а пил на підвіконнях зник, наче його ніколи й не було.

Перерва.

Поліцейські відпочивали в «курилці-чайній» на першому поверсі: потерті шкіряні дивани, стіл, завалений вчорашніми газетами, старий мідний самовар, що гудів з 1890-го, і велике вікно, через яке видно було синю лампу над входом.

Елізабет зайшла одна, з чашкою в руках. Привітавшись вона стала біля вікна спиною до кімнати. Чорний костюм і маска робили її силует різким, майже чужим на тлі запітнілого скла й м’якого світла лампи. Вона ледь-ледь повертала голову, ніби прокручувала в думкою майбутню нараду: місячний план, нові маршрути патрулів, перерозподіл людей, хто з інспекторів яку ділянку візьме. Пальці стискали чашку трохи сильніше, ніж треба, а погляд, навіть крізь маску, здавався холодним і далеким.

Томас із Кевіном саме виходили з кімнати детективів і побачили, як комісарша стоїть біля вікна, самотня й нерухома. Томас кивнув напарнику «зачекай» і підійшов.

— Бажаю здоров’я, міс Доріман.

Вона повільно повернулась.

— Здрастуй, Томасе Ґрін. Вже прокинувся повністю?

— Майже. Кава ще не дійшла до мозку. Ви ж нам уже роздали якесь пекельне завдання, правда?

— Пекельне — не моє слово. Просто робота. Барбара зараз усе пояснить.

— Тобто я поки вільний?

— На три хвилини, — вона вперше ледь помітно всміхнулась губами, що виглядали крізь виріз маски.

— Зачекай-но.

Вона простягнула йому тонку темно-синю теку.

— Віднеси до кабінету. Я біжу на нараду з начальниками дільниць.

— Слухаюсь, — Томас узяв теку . — А якщо я випадково відкрию і прочитаю державні таємниці?

— Тоді доведеться тебе застрелити, — спокійно відповіла вона. — Але я впевнена, що ти чемний хлопчик.

— Чемний, але цікавий.

— Цікавість — корисна риса.

Вона повернулась і попрямувала до кабінету нарад.

Томас штовхнув важкі двері й увійшов до кабінету комісара. Той самий стіл, та сама карта на стіні, той самий запах свіжої фарби… але вже зовсім інший. Він поклав теку посеред столу й мимоволі затримався. Ще півтора місяці тому за цим столом сидів старий Джек: розстебнутий мундир, краватка набік, попільничка повна недопалків. Тоді він гримав на Томаса за те, що той знову поліз у бійку без підкріплення:

«Ти що, Ґрін, безсмертний?! Ще раз так зробиш, особисто прикую тебе до столу на місяць!» А за п’ять хвилин уже наливав йому чай зі своєї потайної фляги й бурчав:

«Ти, хлопче, дурний, але я був такий самий. Тільки не кажи нікому, що я це сказав».

Вони могли просидіти тут до півночі: Джек розповідав про справи часів Різника, Томас ділився своїми здогадками, і старий лише хмикав. Він провів долонею по холодній деревині столу, ніби шукав відбиток тієї старої теплої долоні. Тепер тут стояла акуратна табличка «Комісар Е. Доріман», і повітря пахло ароматом чаю, а не тютюном і ромом. Він тихо зітхнув, усміхнувся своїм спогадам і вийшов, обережно причинивши двері.

Через декілька годин Барбара, скликала свою команду. Барбара - жінка 40 років яку часто називали "Жінкою зі сталі" була високою  та статною. Будучи на посаді старшого детектива- інспектора, що очолювала відділ поліції у справах кримінального розслідування. Вона намагалась не показувати своєї невдоволеності, через несправедливий вибір голови, але все одно вона не могла нічого вдіяти, ніж підкорятись наказам .