Розділ 1. Початок великої гри

Вечірній туман стелився по бруківці Вайтчепела, наче намагаючись приховати сліди недавніх злочинів. Ще місяць тому район кишів небезпечними злочинцями — від кишенькових злодіїв до холоднокровних убивць, — а нині банди розгромлено, арешти завершено, а на чолі відділу призначено нового комісара.

Святкування перенесли до одного з розкішних маєтків мера — той особисто посприяв, аби «день визволення Вайтчепела» пройшов як слід. Зал виблискував кришталем і золотом, стеля вражала ліпниною й хорами янголів, музиканти грали вальси, а гості в дорогих фраках і шовкових сукнях сміялися голосніше за оркестр.

Томас Ґрін — високий, блакитноокий хлопець з  голосом, що пробивався крізь будь-який гамір — підняв келих так невдало, що ледь не облив свого найкращого друга.

— За наше підвищення! — проголосив він. — І за те, щоб злочини більше не псували нам вечері!

          Сміх. Дзвін келихів.

— Тобі те підвищення точно світить, — під’їдав Роджерс, якого Томас жартома кликав «Малеча» через низький зріст і хлоп’яче личко. — Ти ж його чекаєш цілий рік, вже й не приховуєш.

Біля каміна бабуся-детектив Джозефіна — сивою косою й орлиним зором розповідала молодшим колегам анекдоти ще з часів Джека-Різника. Інспектор Барбара — холодна, непохитна, сама елегантність у чорній вечірній сукні — раптом кинулась у танок і закрутила всіх навколо себе.

Томас вийшов на балкон покурити, подалі від шуму. Спирався на мармурові перила, дивився, як місячне світло грає на воді фонтану, як легкий вітер ворушить листя. На мить стало тихо — лише шелест і далекий сміх із залу.

І раптом — постріл.

Скло вікна вибухнуло дощем уламків. Люди в залі закричали, попадали на підлогу. Томас інстинктивно впав, вихопив револьвер і визирнув за перила. У саду, біля фонтану, майнула тонка жіноча тінь — і зникла в тумані.

— Другий поверх! — гукнула Джозефіна зсередини, вказуючи вгору.

Ще постріли.

 Кулі вгризалися в стіни, балки тріснули, стеля заскрипіла. Пил, крики, хаос. У хмарі куряви Томас побачив жінку в довгому чорному плащі. Вона бігла дахом сусідньої прибудови, стріляючи з маленького, майже іграшкового, але смертельно точного пістолета.

Будівля захиталася. Томас кинувся до сходів, але стіна перед ним з гуркотом обвалилася, відрізавши шлях. У пилюці він знову помітив ту саму постать — тепер вже ближче. Вона зістрибнула з даху на уламки, плащ майнув, зачепився за старовинну статую-гобелена. Жінка похитнулася над прірвою.

Томас, не вагаючись, кинувся до неї, простягнув руку:

— Стій! Я врятую тебе!

Він глянув униз — і завмер. Руки затремтіли. Те саме відчуття, що й тоді, коли він не встиг врятувати друга на останній справі. Страх скував його сильніше за будь-які кайдани.

Кроки за спиною. Він різко обернувся — і відсахнувся.

Вона стояла в трьох кроках. Та сама. Жива. Постукуючи підборами по розбитому мармуру, повільно наближалася, ніби час навколо неї підкорявся лише її крокам. Тонка чорна вуаль спадала з маленького капелюшка, прикриваючи половину обличчя, але крижані блакитні очі горіли крізь неї. Сукня з чорного шовку облягала струнку фігуру, а пасма її довгого золотистого волосся падали на плечі, наче розплавлене золото, що випадково торкнулося ночі.  На грудях — єдина прикраса: маленька срібна брошка у формі лілії. Плащ, який вона носила раніше, тепер лежав на плечах, його підкладка виблискувала темним винно-червоним шовком, коли вона рухалась. Талія стягнута широким поясом, на якому висів тонкий стилет із чорного оксамиту — настільки елегантний, що здавався радше ювелірною прикрасою, ніж зброєю.

Томас потягнувся до револьвера… і зрозумів, що на тому місці порожньо.

— Шукаєш це? — жінка ліниво похитувала його зброєю в тонких пальцях.

Томас проковтнув клубок у горлі.

— Так ти той самий Томас Грін? Син чоловіка, чия тінь досі тягнеться за тобою, хоч би як ти намагався її відмити? — її голос був тихий, але кожне слово падало, мов крижана голка.

— Чутки не брехали: високий, блакитноокий… і тепер я розумію, чому жінки втрачають голову, щойно ти з’являєшся в кімнаті.

Вона зробила паузу, ніби смакувала його реакцію. Томас відчув, як кров відливає від обличчя. Вона знала. Не просто чула плітки. Знала.

Вона зробила ще крок. Тепер між ними залишалось менше метра. Аромат фіалок змішався з запахом пороху й чогось металевого — крові? чи просто холодної ночі?

— Боюсь, я ще добряче поморочу тобі голову, містере Ґрін… чи, може, вже дозволиш звати тебе просто Томе?

— Хто ти, чорт забирай?! Це все твоїх рук справа?! Ти щось знаєш про мого батька?!

Вона підійшла зовсім близько. Її губи майже торкнулися його вуха.

— Catch me if you can, monsieur Holmes… і коли спіймаєш — питай. Тільки спочатку доведи, що ти вартий правди.

Теплий подих, легке торкання пальців до його щоки — і вона відступила назад, у туман. Один крок, другий — і розчинилася, лишивши по собі лише слабкий аромат фіалок і звук тихо клацнувшого затвора: вона повернула йому револьвер, поклавши просто на перила поруч.