Розділ 47. Як усе починалося та чи можна було цьому запобігти (частина чотирнадцята).

Знову іграшки долі. Витівки долі.
Ліза серйозно захворіла. Підчепила вірус: температура, нежить, головний біль - усе до купи. З міркувань безпеки та й просто тому, що заледве могла піднятись з ліжка, Дібровська заборонила своєму чоловіку до неї приїжджати. Мов, мчи до Згару, мій коханий, коли видужаю, то сама до тебе приїду. Потерпи трішки.
Батько зібрався до своїх друзів-ірисоводів, які давно його кликали в гості, на два-три дні.
- Ніно, хочеш поїхати зі мною?
Валентин не був дурним, від слова зовсім. Вони ще не бачили свого сусіда (той, мабуть, спав, відпочивав, наводив лад у хаті, протоплював її дровами чи абощо), але ті зміни, часом, невловимі, які він спостерігав у своїй доньці... то її сум, то її радість... Щоб зрозуміти, що стало причиною цьому, що було каталізатором, не потрібно було бути великим генієм.
- Тату, я там нікого не знаю.
- Познайомишся. Це будуть цікаві знайомства і навіть корисні. Я в цьому впевнений. У цих чудових людей, а головне скромних, є чому повчитися. Ти помічала, що той, хто любить квіти, зазвичай не є поганою людиною? Зазвичай. Весною я збираюсь запросити їх до нас.
- Ну, тоді весною і познайомлюся, - Ніна була невблаганною. - Мені якось зручніше приймати гостей у себе вдома, тату, аніж кудись вибиратися. Я дуже перенервую і слова сказати не зможу. Ти ж і сам це прекрасно знаєш.
Валентин тільки похитав головою, але ніяк це не прокоментував, а наступного дня відбув у свою омріяну подорож.
Ніна прокинулась, відчуваючи особливе тремтяче хвилювання. Навіть подумала: "Може, накапати собі корвалольчику? Ні, візьми себе в руки. Заспокойся. Тільки від тебе залежить, що далі буде і чи щось взагалі буде".
Доброго ранку. У мене є їжа і гаряча кава. Можемо разом поснідати. Звісно, якщо ти хочеш.
Насправді, Ніні хотілося (насправді, ні), щоб Назар відповів: "Привіт. Я вже поснідав. Я зайнятий, тому давай, мабуть, іншим разом". Це був би доволі чіткий сигнал, що вона йому не потрібна.
Доброго ранку. Ненавиджу пити гарячу каву. Завжди чекаю, доки вона охолоне. Дай мені десять хвилин і я буду у тебе. А ліпше п'ятнадцять.
Та скільки завгодно. Нехай збирається хоч і цілу годину. Ура!
Меню: гречана каша, салат із моркви, цибулі та кукурудзи, по дві котлети на душу, чорний хліб, власне, кава, зварена із любов'ю, у духовці запікався бісквітний пиріг. Сьогодні жодних експериментів - лише перевірені рецепти.
Снідали мовчки. Назар уплітав її кашу за обидві щоки. Аж приємно було за цим спостерігати. Жодних тем не піднімали, а тим паче якихось суперечливих. Нікого не згадували. Нікого й не існувало більше, окрім них самих.
- Дякую. Було дуже смачно. Давай я помию посуд.
- А кава?
- Чудова. Ідеальна.
Ніна почервоніла. Ну, коли вона навчиться тримати язик за зубами? Наче сама напрошується на компліменти.
- Ти не проти, якщо я відлучуся ненадовго? - запитав Дібровський після того, як ретельно помив дві чашки і дві тарілки. Ну, і ще ложки.
- Це по роботі? Так, звісно.
Ну, а на що вона очікувала? Просто разом поснідали. Трохи поговорили. Зовсім трохи. Як сусіди. Усі оті її хвилювання та самонакручування, здається, були абсолютно марними.
- Ні, не по роботі, - злегка усміхнувшись, відповів Назар. - Маю ж я якось віддячити тобі за такий теплий душевний прийом.
І не зрозуміти: знущається зараз чи абсолютно серйозний?
- Я скоро повернуся. Нікуди не тікай.
Минуло пів години. Ніна сиділа на дивані. Чекала. Прокручувала в голові можливі сценарії розвитку подій. До речі, про голову... Ще зранку вона відчула, що з тією головою щось не так (якась важкість, набитість), але тоді не звернула на це увагу.
"Тільки би не захворіти. Так невчасно. Думки плутаються, але вони завжди тепер плутаються, коли він поруч. Просто скачуть, мов коні, і не можуть зупинитися. Коли Назар повернеться, то я скажу йому, що погано себе почуваю. Точно скажу, бо..."
Не сказала. Та і як можна було сказати? Цей навіжений притягнув з собою цілий мішок подарунків. Так, саме мішок. Червоний, великий, як у Санта Клауса. А ще приніс її лопату. Ту саму, яку колись подарував, а вона повернула, бо була дуже злою й наляканою (це все відбувалося за часів його сталкерства). Це все відбувалося так давно, наче в іншому світі, хоча відтоді минуло лише пів року. Ну, може, трішечки більше, аніж пів року.
- Вибач, - прошепотіла Ніна.
- За що? Ця лопата, до речі, була брудною, у засохлій землі. Я її помив і добряче вичистив.
- Дякую.
- Немає за що. Це старий подарунок. У мішку я зібрав як старі так і нові подарунки, але я не можу його, цей мішок, просто так тобі віддати.
Що?
- Ти маєш мене якось порадувати, - заявив цей хитрий лис, виблискуючи своїми зеленими очима.
Він так нагадував тітку Єву.
- Як?
- Ну, наприклад, розповісти віршик. Гарні й слухняні діточки розповідають віршики, а потім їх уже гарненько обдаровують такі завзяті дядечки як я.
Прозвучало якось... наче з подвійним сенсом. А ще замакітрилась голова.
- Який ще віршик? - запитала Ніна мляво, наче зомбі, якого цілком випадково вистежили і тепер мордували невідомо чим, якоюсь відвертою фігнею.
- Будь-який. Якщо не знаєш напам'ять, можна прочитати зі смартфону, - Назар всівся поруч із нею на дивані. - Ну, давай. Я чекаю.
Здурів чи що? Чекати довелося довго. Ніна рилася у своєму телефоні хвилин так десять точно. Нарешті знайшла те, що хотіла. Підняла голову. Він що, увесь цей час за нею спостерігав? Прокашлялась.
- Слухай, мабуть, тобі треба заплющити очі, а то я не зможу.
- Звісно. Слухаю і виконую.
Ти ба, слухняний який!
Ніна взяла подушку, піднялася.
- Кудись тікаєш?
- Ні.
Влаштувалася на підлозі, біля його ніг, підклавши подушку собі під коліна. Щоки просто вогнем палали. Уже не було жодних сумнівів - у неї підіймалася температура.
Він був таким безпечним. Таким рідним. У темно-синьому худі і світло-блакитних джинсах. Ніна ніколи не зважала на те, у що він був одягнений. Тепер зрозуміла чому. Бо все це не мало значення. Бо це одяг прикрашав Назара, а не навпаки.
- Ніно, якщо ти не хочеш... - заметушився, захвилювався, але очей не розплющив.
- Я хочу.
Вона і справді його хотіла.
- Слухай, цей вірш доволі похмурий, але він мені завжди подобався.
- Я заінтригований, - на його губах намалювалася така світла і така добра посмішка...
Ну, як? Як так?!
Вона відкрила рота. Прочитала вірш. Нормально так прочитала. Не ідеально, але на той його гігантський мішок подарунків, напевно (хотілось так думати) заслужила.
І ось яким був вірш:
Ні, ти не вмреш, ти щастя поховаєш
під білим покривом несправджених надій,
кришталі сліз над ним порозсипаєш,
убрані в іскри любих, марних мрій;
і буде спати щастя, мов царівна,
що на скляній горі знайшла труну,
життя ж твоє, мов нитка, довга, рівна,
протягнеться кудись удалену.
І часто ти безсонними ночами
до любої труни шукатимеш стежок
і сльози литимеш старечими очами, -
від них сріблом горітиме сніжок.
Коли ж, утомлена блуканням одиноким,
на сніговій постелі ляжеш ти,
щоб більш не встати, перед сном глибоким
останню мрію вгледиш:
Ось іти
зібрався лицар молодий в дорогу
на гору ту скляну, де щастя спить,
в душі несе і віру і тривогу,
пустеля перед ним, як жар горить.
Він без дороги йде все цілиною,
з усмішкою твої стежки мина,
і бачиш ти, що він вже під горою,
де спить твоя царівна чарівна.
Він на горі єдиним поцілунком
розбив труну і щастя оживив,
отим єдиним, легким подарунком
навік царівну горду покорив,
і взяв її на руки, мов дитину,
і весело у замок свій поніс,
за ними йшла весна і всю долину
покрив квіток весняних цілий ліс.
Квітки цвітуть і золотом багряним,
немов огнем, долина пойнялась,
співає щастя над своїм коханим,
і ні одна сльоза не пролилась.
А ти лежиш, і тіло одиноке
смертельний сон і холод обійма,
і мрія та про щастя яснооке
іде в туман, мов загадка німа...