Розділ 46. Як усе починалося та чи можна було цьому запобігти (частина тринадцята).

Новий рік із батьком зустрічали вдвох.
Залишалося бозна-скільки днів до того, як Назар повернеться додому. Жити з ним по сусідству, бачити його хоча б іноді. Більше для щастя, як виявилось, нічого не треба.
Оте повідомлення, де вона фактично зізналась у тому, що готова з ним переспати, Ніна таки встигла видалити перш ніж воно надійшло до свого адресата. Взамін написала щось таке: "Вибач. Я обіцяю, що більше не буду створювати бар'єри". Назар не відповів. Це було цілком справедливе мовчання.
Ніна морально готувалась до весни. Щось зміниться? Нічого не зміниться? Потрібно щось змінювати? Від цих безкінечних роздумів та сумнівів ("Як я могла поцілувати його у себе в саду? Про що я думала, а головне чим?") у неї зник апетит, погіршився сон. Навіть від Лізи умудрилася віддалитися, проте це, мабуть, було цілком логічним. Усі ідеї Дібровської, усі її настанови, усі поради, наша квітникарочка спокійно пропускала повз свої безсоромні вуха. 
- Реєструйся у всіх соціальних мережах, Ніно. Не обов'язково відразу показувати обличчя. Спершу можна просто демонструвати квіти. Навіть без голосу, просто картинки під музику. Потім, з часом, ти втягнешся і почнеш говорити. Почнеш розповідати про свої улюблені сорти ірисів. Ну, і паралельно їх будеш показувати. От, які твої улюблені сорти? Назви їх.
- Це сорти, які створив мій батько.
- Ну.
- "Кавова принцеса". "Підсніжник". "Внутрішня боротьба". "Твоя найліпша примха". "Безсніжність". "Зламане післязавтра". "Палаюча мрія". "Хвиля над хвилями". "Блакитний палац". "Найдовша подорож". "Барвисте диво". "Перша гроза". "Липень".  Мені продовжувати? Їх набагато більше. На цей момент, за майже двадцять років активної діяльності на поприщі селекції, відбору та гібридизації, мій тато, Валентин Добрий, створив біля сто п'ятдесяти оригінальних та неповторних сортів ірису германського бородатого. Левова частина цих сортів відзначена спеціальними відзнаками та нагородами, батько також неодноразово брав участь у різноманітних виставках, де презентував свій багатий доробок, спілкувався з іншими людьми, які також займаються цим ділом.
- Ну, от. Можеш, якщо хочеш.
- Це, мабуть, нудно слухати. Це лише сухі факти.
- Сухі факти також можуть бути цікавими. Тепер перерахуй ті сорти, які не створив твій батько, але які тобі теж подобаються. Від яких усі в захваті. Всі гості нашого, тобто вашого поля, те й роблять, що крутяться біля цих красунчиків, знімкують їх для себе та родичів, а ще замовляють ці квіти для того, щоб ця неймовірна краса оселилася у їхньому домі. Себто, на їхньому подвір'ї. 
Ніна зітхнула. Для чого її мучити? Останнім часом усі телефонні дзвінки з Єлизаветою проходили саме так. Подруга наче натякала, що не зможе вічно перебувати поруч із Ніною, не зможе завжди її перестраховувати, не зможе й надалі успішно виконувати роль того містка, який поєднує її, замкнуту доньку селекціонера ірисів, із зовнішнім світом.  Натякала, що Ніні слід прокидатися від свого довгого апатичного сну (майже летаргічного) та брати власне життя у свої власні руки. 
Це було справедливо. Це було закономірно.
- Отже, я перераховую.
- Давай. Я грішним ділом подумала, що ти вже заснула.
-  "Toronto". "Adrift at sea". "Collusion". "Diamond heart". "Creature of the night". "Found a love".  "Magic mirror". Продовжувати?
- Це точно гарні сорти чи ти називаєш всі підряд?
- Гарні.
- Ну, тоді розкажи щось про них. Опиши кожну квітку. Колір, розмір, термін цвітіння, якісь особливості.
І Ніна розповідала. Спершу без ентузіазму, мляво, роблячи паузи, з усіма отими "е" та "и", проте згодом таки втягувалась, голос ставав впевненішим, більш розкутим, лився повноводною рікою, у цьому голосі відчувалась безмежна закоханість у свою справу. Подруга її слухала, не перебиваючи, потім незмінно хвалила і клала слухавку. 
"Ну, чому я така погана людина? Ліза дає мені набагато більше, аніж я їй і так було завжди. Чому? Вона мене жаліє? Вважає якоюсь слабкою, непризвичаєною до цього життя? Саме тому мною опікується? У чому причина? Чому мені з нею так пощастило? Чи не пощастило?".
У Ніни був бюджетний смартфон (не за всі гроші світу), але й не зовсім дешевий. Світлини виходили якісними, хоча й довелося для цього трохи поритись у налаштуваннях.
 Зафіксувала пуп'янки чемерників: натяк на прийдешню красу. Зафільмувала очитки, які стелилися по землі і навіть взимку нагадували про літо. Неабияк вражала своїм квітуванням в холодну пору року екзотична еріка. Ніна виставила декілька відео в ТікТок. Лайки, репости, коментарі. Одна тітонька написала: "Нащо ви людей обманюєте? Я впізнала цей сад і він явно не ваш. Я давно слідкую за панянкою Лізою і її блогом "Сад Лізи". Я поскаржусь на вас, аферистко". Ніна на це відповіла: "Приїздіть до мене весною у гості і дізнаєтесь точно, чий це сад і хто його господиня. Якщо зацікавила моя пропозиція, адресу я вам надішлю пізніше у приватні повідомлення". А якщо справді приїде? Та ні. Та ну!
Зима цьогоріч була своєрідною. Без морозів, без снігу (а якщо і мороз, то на голу землю, що було не дуже добре для рослин). Частенько йшли дощі. Ніна намагалася максимально себе зайняти, щоб не думати про нього. Складала графіки, плани, підбивала якісь підсумки роботи, наводила лад в документації по ФОПам, накреслила схему свого майбутнього півонієвого поля, продумала, де які сорти і в якій послідовності буде саджати. Багато читала різної літератури про особистісний розвиток, про бізнес, про тайм-менеджмент. Дивилася фільми. Затіювала генеральні прибирання мало не щотижня, бо коли настане весна, то буде не до цього. Навіть спробувала спекти новий пиріг. Тарт татен. Французький, з карамелізованими яблуками. Можна ще було додати грушу. Що й казати - це кулінарне безчинство обернулося повним провалом. Мабуть, жодна жива душа не захотіла би їсти той її тарт. Найбільше Ніні було шкода навіть не витраченого часу, а пачки маргарину. Може, замість маргарину треба було купити масло? А, біс його знає.
І всеодно думки про нього завжди були тут, витали в повітрі, незмінно близько, на відстані витягнутої руки, перебували у полі її зору, в епіцентрі усіх без винятку відчуттів.
Новини про свого коханого Ніна звично дізнавалась від Лізи:
- Назар планував трудитися в Болгарії і рік, і два і довше, якщо платитимуть добре, але ситуація кардинально змінилась. Стартап, над яким вони працювали командою, отримав грант від Google. Сама розумієш, що це значить. Так от, спершу все було дуже круто. Штат збільшили на сто людей. Також у них був великий інвестор, імені якого не розголошували. Проте потім почалися невиплати. Стали активно курсувати чутки, мов, інвестор більше не зацікавлений в проєкті. Почалися скорочення, керівництво вперто мовчало. Це буквально за останній місяць усе так помінялося, розвернулось на сто вісімдесят градусів. Назар запевняв мене, що його у жодному разі не звільнять, адже він знаходиться у команді, яка безпосередньо розробляє той бісовий продукт. Але сталось не так, як гадалось. Я вже сиділа на валізах, збиралась до нього летіти, бо скучила до такої міри, що не описати, а він, виявляється, незабаром сам повернеться в Україну. 
- Це чудова новина? - запитала Ніна.
- Це найкраща новина. На холеру мені його гроші, якщо я його зовсім не бачу? Я така щаслива. Така щаслива. 
Отже, не бозна-скільки днів. Лише один тиждень. 
Лише один тиждень і Ніна його побачить.