Розділ 44. Як усе починалося та чи можна було цьому запобігти (частина одинадцята).

Назара знайшла на лавці у найбільш віддаленому кутку їхнього саду. Затишному, схованому від усіх сторонніх очей. 
- На, візьми, - віддала йому його куртку.
Чоловік мовчки її одягнув. Ніна присіла поряд.
Вечоріло. Небо було зовсім поруч. Непривітне, свинцеве, опукле. Говорити не хотілося. Але потрібно було.
- Давай повернемось назад.
- Навіщо? 
- Бо нас чекають.
- Тебе чекають.
Зітхнула. Важко. 
- Я зараз піду до своєї хати. Ліміт мого терпіння на сьогодні вичерпано, - пробурмотів Дібровський, дивлячись кудись в одну точку. - А післязавтра мене вже тут не буде. Як там казав Петрович? Молодята? Гірко молодятам!
- Сердишся?
- Радію, - відказав Назар з сарказмом. - Мене настільки вразила і зачепила ваша історія кохання! Поцілила прямісінько у серце, - він приклав руку до грудей у драматично-комічному жесті. 
Розмова, м'яко кажучи, не клеїлась. 
- Не сердься. 
- Не буду. 
- Чесно не будеш?
- Мене це не повинно хвилювати. Це рано чи пізно мало статися. Якщо ти його справді любиш... люби. Я й слова не скажу. 
- Ти маленький чи дурненький? Я цю людину знаю всього пару тижнів. 
Ну, хто її лише за язик тягнув? Ця пізня осінь, цей чудовий сад, цей Назар у чиєму голосі було стільки сумної покірної приреченості? Мабуть, усе це в сумі так дивно на неї подіяло і змусило говорити казна-що. Не те, що вона першочергово хотіла йому сказати.
Ніна піднялася, випросталась. Підійшла до нього. Він підняв свою голову, заглянув їй в очі, немов питаючи: "Що?".
Що?
Але Ніна мовчала. І їй було добре мовчати. 
- Ти вмієш плавати? - поцікавилась раптом.
- Ні.
Дивовижно.
- Влітку приходь на річку. Я спробую тебе навчити. 
- Такого здорового і нестерпного дядьку, як я? Гадаєш, це тобі під силу? Мене вже земля не тримає, а вода втримає?
- Ти прийдеш на річку? 
Застогнав. Видихнув.
- Та я прийду куди-завгодно. На річку. Буду ловити коропів. У ліс. Буду збирати дрова або ягоди. Ще можу сапати твої грядки. 
- А ще?
Назар зробив вигляд, що дуже серйозно над чимось розмірковує.
- Якщо ти скажеш мені вирізати крила й злетіти і даси при цьому два листка паперу, клей і ножиці, ну, може, ще простенький олівець... Ти ж у нас добра людина.
Ніна не витримала й захіхікала.
- Так от, якщо ти накажеш мені виготовити ці довбані крила і за допомогою них піднятись над верхніми шарами стратосфери... думаю, навіть це буде мені під силу. 
Ніна боялася дихати. Так їй було чудово, приємно, ніжно, казково. Не хотілося думати. Не хотілося вже нікуди, абсолютно нікуди повертатися. Не було куди повертатися, хіба що ввійти (і вона ввійшла) у кільце його рук. Ніна бачила у його очах те, що відчувала й сама: вони втратили надто багато часу. Можливо, назавжди втратили щось таке незворотнє, але натомість все-таки здобули дещо важливе.
Їй не потрібно було себе картати. Не потрібно було себе пригнічувати. Не потрібно було нічого собі забороняти. Коли вона нахилилась ближче і їхні губи зустрілися... це був саме той омріяний момент. Момент істини. Це наче було все те, заради чого вона жила. Сенсом її життя не були іриси. Ну, не лише вони.
Ще коли була підлітком, наша майбутня квітникарочка прочитала книгу "Еліксири диявола" (за рекомендацією своєї подруги, звісно). Ця книга і досі стовбичила в неї десь на полиці, треба буде її колись перечитати.
 Гофман повідав усьому світу історію забороненої пристрасті. Сюжет Ніна майже  не пам'ятала, але присмак залишився. Відгомін залишився. Таке щось загадкове, експресивне, майже тваринне, гіпнотичне і жалюче. У тому плані, що жалить. Так от, до чого це все. Губи Назара були наче тим еліксиром диявола. Як і його язик, який дуже швидко пірнув їй до рота. Це все було реальним, чітким, але в той же час розмитим. Як димка. Як міраж. Хіба так буває? Їхній поцілунок не припинявся, а, здавалось, із кожною секундою ставав все більш неконтрольованим і диким. Одна його рука заплуталась у неї в волоссі, інша затрималась на поясниці. Жар витіснив холод. Осінь засяяла новими барвами і навіть підступи ночі не змогли би вже нічого змінити.
"Я в раю?" подумала Ніна. "Це те від чого я так довго відмовлялася? Саме від цього?". Було так прикро і водночас радісно, що аж защеміло серце, а потім хтось шоковано видихнув. Хтось з'явився на горизонті. Вона обернулась. Богдан Ткаченко. Шановний пан архітектор стояв і дивився. Від того болю, від того здивування, яке вона побачила у нього на обличчі... Він так поблід, потім почервонів. Ніні навіть здалося, що з ним зараз щось нехороше станеться.
- Чого вилупився? - холоднокровно запитав Назар. 
- Просто хочу подякувати.
- Що?!
- Хочу подякувати Богу за те, що він відкрив мені очі на тебе, Ніно. Доки ти була тут, втішала свого любого "брата", твій батько мені все розповів. Історію вашої родини. Валентин розповів мені, що ви не кровні родичі. Я все чекав, що ти до мене повернешся, а ти усе не приходила. Я не міг зрозуміти чому, - у нього по щоках вже котилися сльози, Богдан їх утер одним швидким рухом. - Тепер розумію, - невесело посміхнувся. - Я звів тебе на такий п'єдестал. Поставив на такий п'єдестал, а ти виявилась звичайною шльондрою. Такою ж повією, як і всі навколо. А вдавала з себе таку простеньку, таку овечку. Таке беззахисне створіння. Якби я сюди не забрів у пошуках тебе... Скільки би ще ти мені навішала лайна на вуха? А ти? - звернувся до Назара. - Твоя дружина в курсі? Чи ви всі разом практикуєте це діло? Втрьох? Як воно, виродку? Дуже природньо? Якщо я зараз піду і розповім усе твоїй дружині, ти не дуже на мене образишся? А твій батько, не шановна Ніно? Як думаєш, йому сподобається новина про те, що ти зі своїм "братом" трахаєшся? Ви тут усі ненормальні! Жодної нормальної людини немає!
Назар підскочив до нього. Вхопив за грудки. Зім'яв його пальто.
- Вдариш? Правда в очі коле? 
Ніна завмерла. Просто заціпеніла. Як олень перед фарами автомобіля. Нажахана усім, що відбувається і ще навіть до кінця не розуміючи, не усвідомлюючи масштабу даної проблеми.
- Ніно, - сказав Назар. - Повертайся додому. Ні про що не хвилюйся. Ми з паном Богданом дуже спокійно поговоримо. Я навчу його деяким простим і дуже елементарним манерам та правилам поведінки. А потім проведу його до машини. Власноруч проконтролюю те, щоб він звідси забрався. А якщо до нього не дійде, якщо розмова не допоможе...
- Не бий його, будь ласка, - прошепотіла Ніна.
- Не буду. Чесно. Іди до хати. Все буде добре. Я все вирішу.
І Ніна пішла.