Розділ 43. Як усе починалося та чи можна було цьому запобігти (частина десята).

Принесли ще один стілець та ще один столовий набір для нового гостя. Посадили його поруч із Ніною. Про що ж думала наша іменинниця? Про що ж вона у біса думала?
"Я повинна усе це припинити. Я не можу порвати з Богданом. Якщо я з ним порву, а Назар продовжить мені писати, продовжить дарувати мені подарунки, продовжить дивитися так, як він дивиться... Ну, не всі ж навколо дурні. Батько точно вже знає у чому справа, хоча й не дорікає мені. Поки що. Ліза також скоро здогадається. Я не можу тримати себе в руках. Я собі більше не належу. Мені здається, що якщо він ще раз до  мене доторкнеться... Хоча б ще раз до мене доторкнеться... Не хочу про це навіть думати. Виходить, що розвивати стосунки з паном архітектором це правильне й напрочуд адекватне рішення. Безпечне і найкраще рішення. Назар також повинен зрозуміти, що я більше не сама. Що мене не слід добиватись. Що про мене треба забути. Ось так. Саме так буде правильно".
- То де ви, кажете, познайомились? - солодко посміхаючись, запитала Ліза. 
- Ніна сама мені зателефонувала. Ми домовились зустрітися з нею в місті. Обговорити її бачення. Зрозуміти в якому напрямку буде рухатись наша співпраця.
- Ой, це так романтично. Ви навіть зовні із нею схожі.
- Не знаю. Не помічав.
- Ви наче брат і сестра, - усе не вгавала Єлизавета.
- Ну, у Ніни вже є справжній брат, - Богдан виглядав зовсім трохи збентеженим. - Мені, якщо чесно, за жодних обставин не хотілось би бути їй братом.
- Так а навіщо ви все тримали в таємниці? - не стримався від очевидного питання Валентин. - Доню, ти боялась мені розказати?
Ще чого!
- Ми вирішили не поспішати. Хочемо, щоб наші стосунки розвивались гармонійно. Щоби все відбувалося поступово, - випередив її із відповіддю шановний пан дизайнер. - Я впевнений, що Ніна рано чи пізно вам би все розказала. До речі, Валентине Сергійовичу, ви не проти? - це він уже звернувся до її батька. - Не проти, що ми зустрічаємось?
- Та я навіть за, - відповів Валентин. - Головне, щоб Ніна була щасливою. Щоби їй з вами було комфортно. 
- Повірте, це наразі моя найбільша мрія: щоби Ніні було комфортно. Я докладу всіх зусиль, щоб зробити її щасливою. Обіцяю. 
Назар уперто мовчав, методично поглинаючи їжу. Начебто це його все не надто й цікавило. Ніна намагалася зайвий раз в його бік не дивитися. А щодо Лізи... здається, Богдан уже точно зробив щасливою одну жінку -  її подругу. Радісна посмішка не сповзала з обличчя Єлизавети. Тітка Оксана теж була задоволеною. Щодо Петровича.... Він взяв невелику паузу у загальній бесіді, але врешті-решт сказав:
- Ну все, годі бентежити молодят! У них ще тільки усе починається. Усе так би мовити в зародку, в ви налетіли як шершні. 
- Та хто налетів? Ти при своєму розумі? - обурено вигукнула тітка Оксана.
- Я при своєму, тому й кажу: досить це все розмусолювати. Вони не маленькі, самі з усім розберуться. 
У цю мить Ніна відчула до свого садівника щось типу вдячності, проте це почуття тривало недовго. Ой, як недовго.
- От скажи мені, Богдане, що ти думаєш про демографічну ситуацію в країні? Тут уже ми всі висловилися до того, як ти з'явився. Дуже полярні думки тут панують, мушу тобі зізнатись. 
Єлизавета піднесла свій келих до губ. Хитро так посміхнулась і підморгнула Ніні. А от останній було не смішно.
- Демографічна ситуація? - не зовсім впевнено перепитав Богдан.
- Так. Кількість населення зменшується. Смертність перевищує народжуваність. Усі живуть для себе і собою, не думаючи про наступні покоління. Про те, що залишать після себе. От ти, що хочеш залишити після себе?
Шановний пан дизайнер посміхнувся:
- Звісно, я хочу мати дітей.
- Ну, от. - засяяв, мов новорічна ялинка Петрович. - А я про що?  
- Я дуже хочу мати дітей. Завжди хотів. Хіба це не природньо? 
- От для пана Назара, чудового братика Ніни, аж ніяк не природньо. 
- Що? - Богдан так щиро здивувався, що навіть мигцем глянув на цього самого брата, правда, майже відразу відвів свій погляд. - Тобто, я маю на увазі, що кожна людина сама повинна для себе вирішувати, що є для неї природньо, а що ні. Тут не можна нав'язувати силоміць свою "природність". У всякому разі, я так думаю.
- Але брат Ніни сказав, - усе не вгавав Петрович, - що деякі люди просто не повинні народжуватись.
- Усі люди мають право народжуватись, - упевнено заявив хлопець Ніни. - Усі без винятку. Інакше, що це таке? Дикунство якесь. Середньовіччя та й годі.
- Дикунство? - голос у Назара був тихим, безбарвним, але якимось... наче на грані. Такій не дуже витривалій грані. Яка спокійно може обірватися у будь-яку секунду. - Якщо твоя майбутня дружина не захоче з якихось причин мати дітей, то ти її просто зґвалтуєш, щоб отримати бажане? Тому, що це по-твоєму природньо? 
- Що? - Богдан нервово засміявся. - Я не розумію про що ти. 
- Коханий, я теж не розумію, якщо чесно, - звернулась до свого чоловіка Ліза. - Це якась дуже дивна й не зовсім чесна підміна понять. 
Ніну вже нудило від цього всього. Який "молодець" Олег Петрович! Вирішив зіткнути двох чоловіків лобами. Навіщо? Для чого? Просто ідеальний день народження! З якого ракурсу не глянь.
- Чому підміна? - серйозно запитав Назар. - "Усі без винятку мають право народжуватися". Це я цитую пана Богдана. Навіть діти, чиї матері стали жертвами ґвалтівників мають право народжуватись? Або діти з серйозними генетичними захворюваннями? Або діти наркоманів, алкоголіків? Навіть вони мають право народжуватись? Бо це дикунство не народжуватись. Краще їм народитись і бути все життя хворими і глибоко нещасними, усе життя існувати, немов у пеклі, не знаючи ані хвилини спокою. Так буде краще?! Для кого?!
- Назаре, припини себе так поводити. Згадай, де ти знаходишся. Яка муха тебе вкусила? 
Це сказав Валентин. Назар трохи посидів (було видно, що він перебував у дуже дивному і взагалі-то не притаманному для себе стані), а потім піднявся й вийшов з кімнати, а потім і з хати надвір. Ніна бачила у вікно, як він крокував по доріжці в саду. Повз міскантуси і ялівці, все далі й далі. Навіть куртку вдягнути забув.
- Ніно, іди за ним, - скомандував батько.
- Чому я?
- Бо ти сьогодні іменинниця, а він твій гість. А ще ти його сестра. Приведи його назад і нехай він перед нами всіма вибачиться. Особливо, перед Богданом. Але спершу нехай вибачиться перед тобою за те, що тут влаштував. Іди, не зволікай.
- Нічого страшного не відбулося, - не зовсім впевнено заговорив Богдан. - Напевно, Назар просто хвилюється за Ніну. Переживає за неї. Я б на його місці, якби у мене була така чудова молодша сестричка,  теж неабияк би переживав.
"Та що з вами не так?" хотілось заволати Ніні. "Ми з ним не брат і сестра. У вас що у всіх масова амнезія?".
- Лізо, може, ти за ним сходиш?  - остання спроба врегулювати конфлікт і не наражати себе на небезпеку.
- Вибач, але ні. Твій тато має рацію. Коли Назар тебе побачить, то відразу усвідомить, що накоїв і йому відразу стане дуже соромно. Мені здається, що я тут буду малоефективною. А ще я, мабуть, трішки п'яна й мені банально лінь гасати за цим гепардом по всьому двору. Ще й кігтики на мене випустить, а в нього дуже довгі ноги. Коротше, вибач. Я сьогодні пас.
Ого, а вона справді напилася. Потік свідомості і не інакше 
Іменинниця тяжко зітхнула. Схоже, свій двадцять шостий день народження вона запам'ятає надовго і, звісно, їй не залишалося нічого іншого, як одягнутися й почимчикувати за Дібровським.  
Така рідкісна й унікальна можливість - побути з ним наодинці, проте Ніна не так це собі  уявляла. Взагалі, не так уявляла.