Розділ 42. Як усе починалося та чи можна було цьому запобігти (частина дев'ята).

За столом зібралися всі, хто повинен тут бути: Ніна, Валентин, Ліза, Назар, Олег Петрович та, звісно, його дружина тітка Оксана. Позаду було найтяжче, адже Ніна прослухала, здається, кілька десятків варіацій поздоровлень. Оте все щастя, здоров'я, довгі роки життя і так далі. Петрович ще й побажав їй знайти чоловіка, який буде про неї дбати. Усе-таки роки летять. Двадцять шість це наче ще не вирок та все ж... Тітка Оксана стукнула його кулаком по його ще досить міцній та широкій спині.
- І що воно в твоїй старечій голові відбувається? Зараз зовсім інші часи. Ніхто нікому нічого не винен, ясно? Зараз багато людей є чайлдфрі. 
Змішали грішне з праведним. Саме тому Ніна й не любила оці всі застілля, посиденьки і так далі.
 Проте згодом Ліза перебрала на себе всю увагу шановної публіки (за що іменинниця була їй дуже вдячна), сперечаючись з Олегом Петровичем мало не до посиніння про те, що жінки мають повне право не виходити заміж, не народжувати дітей і не слідувати усім тим дебільним стандартам та вимогам суспільства. Жінка це щось значно більше, аніж запрацьоване бідне створіння, обвішане п'ятьма дітьми, а потім ще чоловік приходить з роботи - шоста дитина і його також треба нагодувати, вкласти до ліжка і там ще додатково обслужити.
- Як це дітей не народжувати? - обурився Олег Петрович. - Але ж якщо ніхто не буде народжувати, щоб бува не дай Боже не стати рабинею Ізаурою, то навіть менше ніж через сто років уся наша ненька-Україна стане схожою на Згар. Це буде Згар в мініатюрі. От скажи, Назаре, ти згоден з такими твердженнями? Тобі не дуже то й потрібні ті нащадки?
Пауза. 
Ніна займалася тим, що методично знищувала салат. Лиш би її не чіпали.
- Я розумію вашу думку про вимирання, - почав Дібровський здалеку. - Але я за усвідомлений підхід до всього, у тому числі до народження дітей. Незрілим, інфантильним, емоційно нестабільним людям, а ще таким у яких десять тисяч шкідливих звичок і які майже напевно перетворять життя своїх майбутніх дітей на пекло... таким людям я би не лише не рекомендував заводити потомство, але і стерилізував би їх. Для їх же блага. Ну, не особисто я та все ж. Нехай людей буде менше на цій планеті, але вони будуть якісними, освіченими, обдарованими, з відповідальністю та з розумом ставитимуться до свого життя, а відтак і до життя тих, хто їх оточує.

- Який жахливий цинізм! Діти не мають відповідати за гріхи своїх батьків. Діти не вибирають у яких родинах їм народжуватися - благополучних чи не благополучних. Усі мають однакове право на життя. Це навіть в нашій Конституції прописано, якщо я не помиляюсь. Валентине, ну скажи хоч ти їм, молодим, що їхні погляди про те, кому потрібно народжуватися, а кому ні... та це вже нацизмом пахне. Третій Рейх і все тому подібне.
- Олеже, ти перегинаєш палку. - спокійно мовив батько. - Відчепись від молодих і народжуй сам, якщо тобі це демографічне питання так пече і болить.
- Я народив двох синів! Я виховую п'ятьох внуків! Я виконав свою місію на цій землі!
Хтозна би чим завершилась ця чудова у своїй беззмістовності дискусія, якби у Ніни не задзвонив телефон. Це був Богдан. Знову.
- Вибачте. Треба відповісти на дзвінок, - вона вийшла з-за столу.
- Не хвилюйся. Говори скільки хочеш. Це тебе хтось ще надумав привітати, а я за тим спробую відновити тут здорову атмосферу і я зроблю все, - знову пригрозила кулаком своєму любому чоловіку тітка Оксана, - щоб дехто збавив обороти і поводився чемно, а не доводив свою правоту з піною біля рота. Скільки людей, стільки й думок. Ну, невже це не зрозуміло?
Ніна вийшла у передпокій.
- Привіт. Це знову я. Вгадай, де я зараз знаходжусь.
Тільки не це. Ох, тільки не це!
- Я вже майже біля твого двору. Зустрінь мене, будь ласка, але одягайся тепліше, бо щось погода псується. 
Ніна накинула куртку, вийшла його зустрічати. Щось ці постійні сюрпризи вже їй дебело набили оскому. Треба чимшвидше спекатися свого "хлопця". В ідеалі було б дуже добре, якби його взагалі ніхто не побачив, але у пана садового архітектора, здається, були зовсім інші плани.
- Ого! Пані Ніно, ти маєш надзвичайний вигляд.
- Дякую.
- Це тобі. Я знаю, що ти терпіти не можеш зрізані квіти, які повільно й довго вмирають у вазі, а тому ця чарівна орхідея для тебе. Вибач. Я мов дурень. Побачив тебе і верзу казна-що. Просто не можу тобою намилуватись.
Богдан вручив їй вазон із квітучою рослиною, святково запакований та перев'язаний атласними стрічками.
- Дякую, - знову сказала Ніна, безуспішно намагаючись щось таке придумати, щоби цей чоловік зараз сів у свою машину та й поїхав собі кудись туди неважливо куди.
- У тебе гості? - запитав Ткаченко.
- Так. Я... Вибач. Я не планувала святкувати, але приїхав брат зі своєю дружиною і вони наполягли...
- Ніно, можеш мені нічого не пояснювати, - раптом урвав її Богдан. - Я все розумію. Ти з тих людей, яким потрібен час, щоб впустити когось стороннього у свою душу. Я це чудово розумію, бо сам був таким років до двадцяти п'яти та я і зараз такий просто ти... ти дуже для мене особлива. Може, я тобі вже й набрид як гірка редька.
- Це не так, - мовила Ніна.
- Я вирішив зробити тобі приємно, трохи порадувати тебе. Заскочив буквально на п'ять хвилин. Більше часу я у тебе не заберу.
Ну, от. Нічого і вигадувати не потрібно.
- Зовсім забув, - плеснув себе по лобі та поліз у машину. - Ось. Готовий проєкт. Найпрекрасніший і найказковіший японський сад, який я лише міг створити. - і він  простягнув їй папку.
Ніні стало так соромно. Вона така жахлива людина. Не треба було давати йому надію. Цей фарс... для чого? Щоб потім одного разу зробити йому боляче? Треба чесно сказати Богдану, що в них нічого не вийде і що це вона в цьому винна. Просто зараз потрібно це зробити.
- Почекай. Якщо маєш зайві п'ять хвилин, то можеш зайти. Там у мене вже є гості. Зовсім трохи гостей. Більшість, думаю, тобі добре знайомі.
У пана садового архітектора наче обличчя прояснилось.
- Ти не проти? Ти справді не проти? 
- Ні.
Що гірше - брехати тому, хто тобі не подобається, що він тобі подобається? Чи брехати тому, від кого втрачаєш голову?
 Переконувати весь світ у тому, що той, кого ти щиро любиш, лише твій друг, брат, чоловік подруги. Що гірше? Ніна цього не знала. 
Як і не знала того, коли вона стала такою брехухою. Хронічною і безсовісною.