Розділ 41. Як усе починалося та чи можна було цьому запобігти (частина восьма).

Не хочеш поговорити?
Ні.
Май на увазі, що після десятого числа я знову  їду.
Я знаю.
Чорти б його побрали.
Ти не любиш півонії?
Не в тому річ.
А в чому?
Ніна від злості скрипіла зубами.
Не можна так. З'являєшся тут на декілька днів, вивалюєш на мене пів мільйона гривень і потім спокійно забираєшся геть. Тобто, плануєш забратися.
Чому не можна?
І це про цю людину вона мріяла?
Бо я ці гроші повертатиму тобі частинами цілий рік. Ось чому.
Але їх не потрібно повертати. Це подарунок. Якщо тобі не потрібні півонії, то купи щось інше. Шубу там, машину. Відвідай якусь далеку країну. Наприклад, Японію. Це ж батьківщина аніме. Зроби щось таке про що давно мріяла. У чому проблема? Чому ти не можеш мені просто подякувати?
Бо мені не потрібні твої гроші!
А що тобі треба?
Слизька дорога.
А ще своїм зведеним сестрам не дарують таку бісову прірву грошей. Це щоб ти знав на майбутнє, якщо коли-небудь захочеш таке повторити.
Ніно, що тобі треба?
"Ти. Звісно, ти".
Я не знаю.
І довго будеш не знати? Гроші я вже перевів на твій рахунок. Ліза не проти. Все ок. Усі питання із банком теж вирішив, тож податкової можеш не боятися.
За що їй це все? Краще б вже зовсім не приїжджав.
Я ні на що не натякаю, але чи не збираєшся ти на дев'яте число накривати стіл? Так хочеться свята. Такого затишного, у родинному колі.
Ще й стіл накривати треба?! Готувати, замовляти, організовувати усе це неподобство, запрошувати гостей (хоча, й не було особливо кого гукати). Якщо Ніна зараз скаже, тобто напише: "Я не святкую свої дні народження. Мене дратують будь-які свята. Я не люблю бути в центрі уваги. Це такий неймовірний стрес, що й не описати, а тому я все життя цього уникаю", то що? Що буде?! Він точно зрозуміє, що в неї щось не так з головою. Якщо ще досі не зрозумів.
Добре, дякую за подарунок.
Будь ласка.
Дев'ятого приходьте. Пізніше повідомлю о котрій.
Гаразд.
Веселий смайлик.
Ти хоч трохи за мною сумувала, Ніно? Бо я собі місця не знаходив. Я взагалі дивуюся тому, що мене ще досі не виперли із тої роботи. Рівень мого літання у хмарах був просто захмарним.
Трохи сумувала.
Мені ще багато чого хочеться написати, але краще все розкажу, коли опинимось наодинці.
Її бідні вуха палали, серце від хвилювання аж піднивало. Боже! За що це їй? І чому вона так хотіла і водночас боялася опинитися з ним наодинці? Риторичне питання.
Зателефонував Богдан.
Вибач, мені тут дзвонять.
Тоді до завтра. Солодких снів.
Тобі теж.
Ніна взяла слухавку.
- Ну, що моя хороша. Привіт. Як минув день?
Ну, а це їй ще як перетерпіти?!
Наступні дні видались сумбурними. Назар приправив свій подарунок дуже цікавим соусом: мов, його мама, покійна тітка Єва, також мріяла про це поле, але з багатьох причин (спершу було не до цього - відкладала на потім, потім не вистачало фінансових ресурсів, потім вона захворіла) не змогла здійснити цю мрію і от її син вирішив, що настав час таким чином вшанувати її світлу пам'ять, віддати належне людині, яка його народила. Як наслідок -  він став спонсором цієї квіткової афери.
І не підкопаєшся. Усе так чинно, благородно. Мабуть, саме тому Єлизавета й не була проти того, що десять тисяч доларів осіли в кишені у Ніни. Валентин в принципі також, хоча й попередив доньку, що нові квіти це не лише нова вражаюча краса, а й додатковий і досить об'ємний шмат роботи, яку потрібно буде виконувати цілий рік. І в горі, і в радості, і в депресії, і в хворобі.
Ліза сказала так:
- Подумай логічно, наскільки позитивно вплине поява нового поля на ваш бізнес. Це і квіти на зріз, і відвідувачі, і фотосесії, і продаж кореневищ через декілька років, коли кущі розростуться. Якщо просто стояти на місці, не розвиватись, то навіть такій людині, як ти - безмежно закоханій у квіти, рано чи пізно все набридне. А так ти будеш лише масштабуватись і добрим словом згадувати мого Назара. Ну, й мене, звісно. Хіба це не круто?
Вирішили не чекати наступного року і замовляти красу вже зараз. Посадковий матеріал із Нідерландів доставлять у лютому, опиниться він в земельці не раніше березня. Воно було би краще все зробити восени, але... Але.
Декілька днів з Лізою вибирали сорти. Підключили до цього діла батька. Та Ніна навіть у Богдана запитувала поради. А все тому, що від цього божевільного різноманіття кольорів та форм розбігалися очі. Хотілося замовити абсолютно все, але тоді би її поле стало рябим, як її кури. Потрібно було обрати тридцять, максимум сорок сортів півоній. Мали значення не лише колір та розмір квітів, а й першочергово термін цвітіння. Усі тридцять з гаком сортів мали цвісти поступово, в ідеалі змінюючи одне одного. Поле повинно було залишатися декоративним максимально довго. Коротше, це була ще та морока. Надіславши замовлення та з нетерпінням очікуючи на підтвердження (останнє отримала лише через чотири дні), Ніна нарешті змогла трохи видихнути. Правда, ненадовго. Попереду була ще підготовка до дня народження. А ще, за усіма цими клопотами, вона несподівано зрозуміла, що так і не поговорила з Назаром. Вона його навіть не бачила. Чудово. Просто чудово.
Замовили торт. Накупили газованих та слабоалкогольних напоїв. Ліза пообіцяла, що зробить два бомбезні салати. Ніна зайнялась нарізкою: сири та ковбаси. Тітка Оксана - дружина Олега Петровича, була відповідальна за все інше. За різні там закуски, м'ясце, рибку і так далі. Ніна була вже з нею добре знайома, адже щороку, у період квітування ірису, вони із батьком запрошували її до себе на підробіток у якості шеф-повара. Усі оті стада відвідувачів потрібно було чимось годувати. Не все так просто.
Ліза зробила їй святковий макіяж. Такий яскравий, що хотілось примружитись. На очах - "смокі айс". Обличчя змінилось до невпізнаваності завдяки вмілому нанесенню тіней, а також висвітленню потрібних зон. Помада була спокійною та нейтральною, щоб не перевантажувати, як пояснила подруга, образ. Вони ще й сукню замовили в інтернет-магазині і та прибула за день до святкової дати.
- Боже, Ніно. Ти наче принцеса.
- Тоді ти моя чарівна й добра фея.
- Ох, я зрозуміла. Я тебе, виявляється, увесь цей час готувала, а якщо точніше, збирала на бал. Тепер нам потрібно знайти тобі принца, але то, взагалі, дрібниця.
Ніна крутилась перед дзеркалом. Чи не занадто це все? Чи мала вона право бути щасливою? Навіть не так. Чи мала вона право хотіти бути щасливою?
Приталена сукня-футляр. Короткі рукава, довжина до колін. Чорний колір. Простий, але  елегантний образ.
"Чому я так вирядилась? На побачення з Богданом ходила, як бомж, а тут..."
Ніна знала відповідь. Лише вона і знала ту бісову відповідь.