Розділ 40. Як усе починалося та чи можна було цьому запобігти (частина сьома).

Богдан охоче розповідав про себе. Ніна дізналась про те, що йому тридцять три роки. Про те, що він був одруженим і його шлюб тривав майже п'ять років, проте все закінчилось дуже печально: дружина йому зрадила, закрутила роман зі своїм колегою по роботі.
 "Знову ці довбані зради вилазять". 
- А як щодо тебе, пані Ніно?
Таки побачення? Напевно, так, бо вони розмовляли вже хвилин двадцять і він досі ні словом не обмовився про свої ескізи. 
- Я ще ні разу не виходила заміж. 
- А стосунки? Кохання всього життя ще не зустріла? 
- Чому ти про це питаєш? 
Ландшафтний дизайнер проковтнув чергову ірисову, тьху, рисову кульку, і тільки тоді відповів:
- Резонне питання. Вибач за те, що влаштував цей допит. Спершу, мабуть, потрібно було сказати, що ти мене зачарувала. Я тут валяюсь біля твоїх ніг. Буквально. Ти мені віриш?
- Ну, для мене це трохи неочікувано.
- Я розумію. Мабуть, я надто поспішаю, форсую події і так далі. Ми знайомі всього пару тижнів, вірно?
Вона кивнула. Промочила водою своє неслухняне горло. Спілкуватися з людьми, які не входили до її близького кола, все ще було дуже тяжко. У неї навіть голос змінювався. Ставав якимось невпевненим і тріскучим.
"Я хочу побачити Назара", подумала Ніна, сидячи з цим, іншим чоловіком у затишному японському ресторані. Слухаючи компліменти цього чоловіка. Розпізнаючи всі його безуспішні намагання їй сподобатись та врешті-решт завоювати її прихильність. 
"Я дуже хочу побачити цього гада, який одного разу зізнався мені в коханні і цим прирік мене на вічні муки. Я так сильно хочу його побачити, що уже не тямлю себе".
- Постійно про тебе думаю, - продовжив Богдан говорити, не зводячи з неї свого гарячкового погляду.  - Це наче якась ідея фікс. І знаєш, що? Я все вже вирішив. Я не візьму з тебе ні копійки за свій проєкт. Жодної гривні. Це буде мій подарунок на твій день народження. 
- Ти знаєш, коли в мене день народження?
Петрович розбазікав? Ну, а хто?
- А ще я порекомендую людей, які втілять мою, тобто нашу ідею в життя. Швидко, якісно, бездоганно. Що скажеш, пані Ніно?
Вона на мить розгубилася.
- Дякую.
- Ні, я про інше. Про нас з тобою. Це можливо? Я викликаю в тебе інтерес, як чоловік?
От і настав цей час. Бісове роздоріжжя. 
- Так. Звісно. Ти досить цікава людина.
Була дев'ятнадцяте жовтня. Ніна нікому не розказала про те, що у неї з'явився хлопець. Навіть своїй найкращій подрузі. 
А на початку листопада, пізно ввечері, Валентин повідомив їй приголомшливу новину. 
Ніна уже відпочивала у себе в кімнаті і нічим особливим не займалася, просто лежала на животі, коли батько постукав у двері й спитав чи можна зайти.
- Доню, не спиш? 
- Як бачиш, ні. 
- Ти не в курсі, що до нас приїхали гості? Себто, до Згару повернулися наші сусіди.
- Що?!
Напевно, на її обличчі відобразився чистий та первісний шок.
Валентин розсміявся.
- Зробили нам такий сюрприз. Завтра запрошують до себе. Хочуть посидіти, поспілкуватися. 
Ніна нічого не розуміла. Лише те, що мрії мають жахливу звичку збуватися. Їй хотілося запитати: "І Назар приїхав? Він справді тут? Ти мене не дуриш, тату?". Але це було би, м'яко кажучи, дивно.
Відтак, наступного ранку побрели до сусідів. Ніна ще й пиріг яблучний встигла спекти. Дуже довго вночі не могла заснути, потім вранці стрепенулась... коротше, наче й не спала зовсім. Те, що цей пиріг не підгорів, в духовці гарненько піднявся та й, взагалі, мав рум'яний та апетитний вигляд, було ще тим божественним везінням і навіть одкровенням .
Переступила поріг їхньої хати, а далі усе як в тумані. Мало слів і максимум емоцій. Так, Ніна просто сиділа у них на дивані й ревіла. Вже навіть Валентин занепокоївся, тоді як Ліза гладила її по спині, а Назар... він просто стояв і дивився. Дивився й мовчав. 
- Давайте я заварю всім кави, -  врешті-решт  висловив таку пропозицію чоловік її подруги та, не чекаючи чийогось схвалення, пішов на кухню.
- А це ідея, - сказала Ліза. - А я пиріг за тим поріжу. За п'ять хвилин до нас приходьте. Ну, що ти, Ніно. Візьми себе в руки. Я все розумію, але ж не можна бути такою емоційною. Ти зараз, як струна ота оголена. Я вже тут, я з тобою, я нікуди від тебе не дінуся.
Вже за столом, Ліза, напевно, щоб трохи розрядити обстановку, почала розповідати одну навколо літературну історію:
- Зареєструвалась, значить, я на одному сайті. Там можна викладати свої твори. Люди їх безкоштовно читають, за бажання можуть коментувати та ставити вподобайки. Ну, забігаючи наперед скажу, що з коментарями та лайками трохи туго. Але ж читають. Навіть декілька постійних читачів з'явилось. А тут на днях мені прилітає дивний коментар. Якийсь вже дуже відшліфований, ідеальний. Я навіть грішним ділом подумала, що його можна забрати собі на анотацію. І що ви думаєте? Цей коментар стовідсотково нашкрябав штучний інтелект.
- Лізо, будь ласка, я хочу спокійно поснідати. І якщо вже на те пішло - спокійно поговорити.
Тиша. Пиріг на тарілці чомусь дебело так розкришився.
- Говори. Я що тобі не даю? - вже надто весело й безтурботно, наче це її зовсім не зачепило, відповіла на репліку свого коханого чоловіка її найкраща подруга.
- Ніно, ти вже придумала, який хочеш отримати подарунок на свій день народження?
- Ні.
- Так я і думав. На щастя, Ліза мені розказала про що ти мрієш.
- А про що, власне, йдеться? - запитав Валентин.
- Про ціле поле розкішних півоній. Найкращих, сортових, - немов проспівала Єлизавета Дібровська.