Розділ 38. Як усе починалося та чи можна було цьому запобігти (частина п'ята).

На початку жовтня Ліза таки вирішила повернутись назад до свого чоловіка. Зібрала речі та вкотре покинула Згар. Був похмурий, але доволі теплий ранок. Синоптики пророкували дощ.
  Цього разу прощання із подругою не було таким болючим та плаксивим. Ніна сприйняла її черговий від'їзд, її відсутність у своєму житті, як необхідну жертву. Слово "незворотність" набуло нових відтінків.
Ти ба, син тітки Єви прийняв єдино правильне рішення. Нічого їм обом стирчати у цьому хуторі. Ходити колами одне навколо одного. Придивлятися, вичікувати. Плести химерну павутину й водночас так по-дурному потрапляти у свої власні, штучно створені тенета.
 Смуток, правда, нікуди не подівся, а одного разу Назар навіть умудрився прилетіти-приплентатись-завітати у її різнобарвні сни. 
Наче б то вони удвох сиділи на березі річки. Було сонячно, вітер гнав по воді невеликі хвилі.
- А чому я ніколи не бачила, щоб ти плавав? - запитала Ніна.
- Бо я не вмію плавати.
Неочікувано! Було таке відчуття, що вона справді взмозі до нього дотягнутись, схопити його за плечі, притиснути до себе міцно-міцно і більше ніколи не відпускати. Це було вічне літо. Вічна меланхолія. Вічна безтурботна нудьга. Окремий куточок Всесвіту, куди можна було спокійно сховатися від будь-яких бід і більше ніколи не переживати за те, що станеться завтра або навпаки -  не станеться. Щось таке застигле в часі та знерухомлене в просторі. Наче малюнок. Наче вакуум.
- То давай я тебе навчу.
Вона якраз була у своєму улюбленому чорному купальнику і їй справді дуже хотілось його навчити. Бо як це не вміти плавати?
- Мені вже час.
- Куди ти підеш?
Назар не дуже впевнено махнув рукою, начебто вказав кудись. Що там знаходилось? Дорога, яка вела зі Згару? Ні.
 У її грудях стрімко наростала паніка. Липка така тривога. 
- Не хочеш тут затриматися? Побудь зі мною. Поглянь, як тут гарно і тепло. Яка чудова погода.
Її зведений брат нічого не відповів. Врешті-решт, він піднявся й пішов, попростував в невідомому напрямку, а Ніні не залишилось нічого іншого, як лише проводжати його поглядом. А потім вона прокинулась.
Це був найжахливіший сон, який їй коли-небудь доводилось бачити, проте в чому полягала ота жахливість, вона би не змогла пояснити нікому, навіть собі. Це було щось на рівні емоцій, відчуттів. Просто бездонна кровожерлива туга. Наче чорна діра, яка поглинала усе навколо. Мабуть, подібні відчуття виникають в людей, яким за життя "пощастило" зустріти свій персональний апокаліпсис. 
"Я божеволію. Що це за хвороба така невиліковна? Наче попустить, а потім знову. Це ще любов чи вже депресія?"
- Вилізь з моєї голови, - прошепотіла Ніна в темряву. - Як мені тебе вигнати? Ти поїхав давним-давно, але все ще продовжуєш мене діставати. Ти неабияк мене дратуєш. Подразнюєш і жалиш, як ота кропива, яка хаотично та неконтрольовано розростається на всіх занедбаних дворищах.
Шостого жовтня (Ніна точно запам'ятала цю дату) вони з Петровичем працювали пліч о пліч в саду. Донька відомого на всю Україну селекціонера ірисів, за допомогою вітродуйки збирала сміття, яке застрявало поміж корою, якою у свою чергу були замульчовані усі без винятку клумби. Смітив в основному Олег Петрович, адже сьогодні він обрізав все підряд - флокси, півонії, спіреї, гортензії, бузок.  Габаритне сміття, таке, як, наприклад, гілки вони потім удвох подрібнювали на щепу. Усе в цьому світі приносило користь. Мертве й живе. Взаємодія, кругообіг, харчовий ланцюжок. 
Ніна завжди намагалася жити у злагоді з природою та з собою. Останнім часом, ладнати з собою ставало все важче. Наче мішки з цементом носила. Аж самій уже остогиділи ці нікчемні та безглузді страждання.
Згодом пішли на "перекур". З'їли по бутерброду, випили мінеральної води, поговорили про різне. Олег Петрович був цікавим співрозмовником, багато чого знав. 
От наприклад:
- Здається, нашому людству загрожує демографічна катастрофа. Вимираємо ми як мамонти, Ніно. Зокрема, у Південній Кореї коефіцієнт народжуваності складає всього 0,81 дитини на одну жінку при нормі в 2,1 дитини.
Або:
- Чула щось про австралійський паркан від кроликів? Його побудували на початку двадцятого століття і він простягається на тисячі кілометрів. Кроликів завезли на континент європейські колоністи, тваринки швидко розмножились і стали проблемою для екосистеми. Як бачиш, кроликам вимирання не загрожує. Швидше, навпаки. Не здивуюся навіть, якщо після нашого вимирання, кролики еволюціонують і захоплять цей світ. Жартую, звісно. Але з іншого боку сумно зараз перебувати у Згарі і розуміти, що колись тут мешкали сотні людей. Дивно усе це якось. Трагічно.
І не посперечаєшся навіть. Проте сьогодні Олег Петрович заговорив зовсім про інше:
- Пам'ятаєш, ти колись мені говорила про те, що хочеш створити нову садову зону? Щось таке близьке по духу до японської естетики. Щоб було багато каміння, щоб дзюрчала вода,  а рослини символізували різні пори року. Щоб було, де гостям фотографуватись і де душею відпочити. Щоб ти могла медитувати, впадати в духовність і все таке інше, чим зараз бавиться сучасна молодь.
- Було таке, - підтвердила Ніна.
- Так от, до чого я веду. Здається, я знайшов людину, яка допоможе втілити цю твою мрію в життя. Не безкоштовно, звісно.
- Справді?
- Мені нема чого тебе дурити, - трохи навіть ображено заявив Петрович. - Ось, тримай візитку.
Візитка виникла перед нею, наче з'явилась з повітря. "Богдан Ткаченко. Ландшафтний архітектор та дизайнер саду. Шукаю приховані сенси у всьому, що нас оточує. Допомагаю безпечно й комфортно взаємодіяти із природою. Створюю незабутню казку". І номер телефону.
- Ого. Серйозний дядько, - пробурмотіла Ніна.
- Це дуже гарний знайомий мого сина, - поділився Петрович. - Чудовий спеціаліст у своїй сфері. Ввічливий, чуйний, послідовний. До нього запис на пів року.
- Як до якогось лікаря.
- А ще я по секрету хочу тобі сказати, що його серце наразі вільне.