Розділ 36. Як усе починалося та чи можна було цьому запобігти (частина третя).

З Лізою вони обіймалися та обіцяли тримати руку на пульсі, постійно перебуваючи на зв'язку. Назар в цей час про щось говорив із батьком та Олегом Петровичем, паралельно ще переносив деякі речі. Потім Єлизавета почимчикувала до машини, а Ніна раптом усвідомила, що стоїть, пригнічена та заревана, а навпроти неї, буквально в двох кроках від неї, стовбичить Дібровський.
- Я постараюсь приїхати на твій день народження. Спробую вирватись хоча б на декілька днів.
Ця його заява чомусь вивела її з себе.
- Не треба. Живи своїм життям, - прозвучало доволі грубо, проте Назар і оком не повів.
Чоловік її найкращої подруги продовжив:
- Кожного року я запитую тебе, що мені тобі подарувати і кожного року отримую одну й ту саму відповідь: "У мене все є. Мені нічого не треба". Як наслідок, дарую якусь хрінь. Але цього разу все буде інакше.
Та про що він у біса говорить?!
- До дев'ятого листопада лишилося майже дев'яносто днів. Гарненько подумай, чого ти насправді хочеш і повідом мене. Бажано, за декілька днів до святкової дати.
- Добре. Як скажеш.
Сперечатися з ним і тріпати собі нерви... сумнівне задоволення.
Раптом у їхню розмову втрутилась Єлизавета.  Наврядче вона чула про що вони говорили, адже перебувала відносно далеко.
- Чого ви стовпами застигли? - крикнула бадьоро. - Ви скільки років одне одного знаєте? Ну, не можна ж бути такими черствими ідіотами. Якщо сумно, обніміться разочок. Якої холери ви тягнете час?
- На нас зараз всі дивляться? - запитав Назар.
- Так.
Він стояв спиною до всіх, а тому нічого не бачив. Як Ліза блаженно посміхалася. Як Валентин зиркав на них з-під лоба - підозріло та невдоволено, а Олег Петрович, здається, просто не міг збагнути у чому тут, власне, справа.
"Що вона робить? Невже щось знає? Ну, не може ж вона так філігранно над ними знущатися? Чи може?"
- Доведеться робити, що вона каже, інакше усе це матиме дуже дивний вигляд, - промовив Назар, озвучивши в цей момент їхні спільні побоювання.
Не кажучи більше ні слова, Ніна рвучко скоротила між ними відстань, уперлася лобом кудись йому в груди (різниця у зрості давалась взнаки), поклала свої тремтячі руки йому на спину. У відповідь він теж обережно і делікатно її притримав.
Ніна у цей момент не відчувала нічого, окрім пекучого сорому. Було таке відчуття, що зараз трава у них під ногами запалає. Недарма старі люди кажуть: "На злодієві і шапка горить". Правду кажуть.
І потекли дні. Помчали. Побігли. Серпень минув доволі швидко. Ліза телефонувала щодня. Писала ще частіше. Мов, гарно доїхали. Потім, ми вже на місці, ми вже у новій квартирі. Далі... чоловіку подобається нова робота, вона цікава і креативна. Схоже, що ми тут надовго затримаємось. І місто прикольне і країна така своєрідна. Ти не сумуєш, Ніно?
"Ти не сумуєш, Ніно?".
Назар не відгукнувся ні разу. Іноді вона відкривала застосунок, дивилась, чи був він у мережі і якщо був, то о котрій годині. Писати першою не збиралася та й не було чого писати. Кращого подарунку, аніж ірисове дерево всеодно неможливо було придумати. Вона вже мізки зламала, а нічого путнього не придумала. Це те, що стосується матеріального, а те, що нематеріальне... то була дорога в нікуди. Навіть не дорога. Стежка, повністю всіяна будяками. Вони наче й красиві, але колючі. Якщо Ніна таки наважиться коли-небудь крізь них пробратися, то уся буде в крові, пошматована і подряпана. Уся перевернута та ще й, ймовірно, зі зламаною душею. Бо перед цим, своїми ганебними діями, вона повністю знищить Лізу.
Як не крути і під яким кутом на це не дивись, воно того не вартувало.
На початку вересня Ніна захворіла. Якесь підозріле недомагання. Голова паморочилась. Не було сили вранці піднятись. Ноги й руки наче їй не належали. Меланхолійні, ватяні. Сімейна лікарка винесла свій вердикт - гіпотонія, себто низький тиск. Приписала таблетки, краплі. Зобов'язала роботи кардіонавантаження.  Бігати або їздити на велосипеді. Можна плавати або швидко ходити. Ще можна було виконувати певні вправи. Присідання і так далі. Коротше, все, щоб серце краще працювало.
Лана пропонувала відразу лягати в лікарню. Валентин позичив їй свій тонометр і наказав дотримуватись постільного режиму. Він щиро думав, що це все результати перевтоми. Недоспані ночі, нерви, щоденна робота на полі. Ліза, як тільки дізналася про її хворобу, повідомила, що збирає манатки і повертається в Україну. Вмовити її цього не робити, не вдалося. А втім, Ніна не дуже переживала за свій стан. Це була наче незапланована відпустка. Можна було по-справжньому відпочити. Спати до восьмої ранку. Передивлятися усі свіженькі аніме. Жодної біганини, а також відсутність шаленого й подекуди виснажливого темпу.
Одного разу вона отримала таке повідомлення:
Ти вмирати надумала, Ніно? Не дозволю. Ось приїду і розжену тобі кров.
Що?
А між тим він продовжив писати:
Тут треба щось значно серйозніше і грунтовніше, аніж прогулянки в лісі. Щоб було дебеле навантаження. Щоб серце виривалося з грудей, а ти при цьому задихалася.
Ніна таки відчула, що до неї прилила кров. Але лише до вух.
Ти п'яний?
Я не п'ю. Про що ти подумала? Кожен думає в міру своєї розпущеності.
Грайливий смайлик.
Боже! А Ніна ще мріяла, щоб він написав їй хоча б словечко. Тепер їй хотілося провалитися крізь землю. Її пульс і справді неабияк пришвидшився, а пальці зрадливо тремтіли, стискаючи телефон.
Ну, що ожила трохи? Твоїми жилами прокотився хоч якийсь адреналін? Розворушив я тебе?
Так він зробив це спеціально! Спеціально таке написав! Ніна схопила подушку й гарненько в неї прокричалась.
Я абсолютно спокійна.
Можу собі уявити. Чи можна мені час від часу тобі писати і запитувати як справи? Без провокацій. Обіцяю, що буду чемним.
Краще не треба.
А то раптом. Раптом... Не буди лихо, доки воно тихо. Чи тихе. Хтозна, як правильно.
Добре. Я тебе розумію. Я і сам би на твоєму місці тримався від себе подалі після того, що тобі наговорив. Після тих дебільних одкровень. Скажи, ти вважаєш мене рідкісним дурнем? Зневажаєш тепер?
О, ні
Я вже про все забула.
Ще краще.
Сумний смайлик.
Та про що він? Про що?! Хіба Назар вже нею не перехворів? Хіба вони не закрили це питання? Хіба він не подався працювати за кордон саме тому, що хотів опинитися подалі від неї?  Ніна цілком щиро вважала, що вона його більше не цікавить. Ловити було нічого. Дичина виявилась якась не зовсім певна. Точніше, зовсім не певна, адже коли він був поруч, вона його не хотіла. Коли забирався з очей подалі - Ніна просто не знала, як їй далі жити без його незримої присутності у її житті. Такої присутності, що змушувала розправити складені крила й давала впевненість у завтрашньому дні. У тому, що день цей настане і з нею все буде добре. Та в неї проблеми з головою. І то серйозні!
Я тебе не зневажаю, а навпаки поважаю.
Та ти що?
Твої почуття мають для мене значення.
Справді?
Я не можу на них відповісти, але це не значить, що я рахую тебе слабкою чи жалюгідною людиною. Ти дуже сильна людина. Ти мені імпонуєш, Назаре.
Краще б вона цього, мабуть, не писала.
Дякую. Мені це приємно читати.
Веселий смайлик.
Бувай, Ніно. Швидше одужуй.
Дякую. І тобі всього найкращого і успіхів у роботі!
Ніна швидко закрила додаток. Поклала телефон на тумбочку, яка стояла біля ліжка і тихо застогнала.