Розділ 35. Як усе починалося та чи можна було цьому запобігти (частина друга).

Ніна щодуху мчала на велосипеді. Повз неї - справа та зліва, проносились поля, засіяні різноманітними зерновими. Пшениця, ячмінь, овес, кукурудза. Це була її улюблена грунтова дорога, гарненько втрамбована комбайнами та вантажівками. Вона вела одразу до двох населених пунктів, двох сіл, які були найближчими до Згару.  
Іноді, коли мала настрій та час, Ніна вїжджала в ці невеликі села, вривалась в їхній простір та час, немов неосяжний вітер. Їй подобалось досліджувати невідомі вулички. Роздивлятись старенькі хати, милуватись добротними будинками. Їй подобалось піддивлятись за тим, чи розбиті на подвір'ях квітучі сади, а чи все було досить так примітивно й занедбано. Без душі, без зусиль. Найчастіше - останнє, але був один особливий будинок. Не такий, як всі. Біла ворона серед усіх інших. Гарний, середнього розміру, але з цікавим плануванням, оздоблений та розмальований. Саме так - стіни були розмальовані червоними мальвами і то нещодавно. Малюнок не був старим чи вицвілим. Цікаво, ким була художниця? Може, це сама господиня таке зробила?
Цей диковинний будинок стояв на вершині, а під ним текла річка. Іноді Ніна зупинялася спеціально, клала велосипед у кущі, сідала на дерев'яну кладку та й роздивлялася чужий дім. Жодного разу вона не помітила в вікнах чийогось руху. Жодного разу на подвір'ї не з'явився господар, не підійшов до хвіртки, не глянув на неї, чужинку, підозріло. Можливо, це була чиясь дача? Можливо, сюди приїздили в якісь особливі дні? Подвір'я було досить доглянутим, а тому сюди точно час від часу хтось навідувався.
Навіщо вона забивала собі таким голову? Насправді, Ніні подобалось розробляти різні теорії, але потім, одного разу, усі теорії разом закінчились і думки повернули в геть іншу, завчасно помилкову та небезпечну сторону. Що було б, якби цей будинок належав їм з Назаром? Ну справді, не жити ж усе життя у батька під боком. Як не крути, це сусіднє село було ідеальним місцем. Десять хвилин їзди на велосипеді, ну, максимум, п'ятнадцять і вона вже у Згарі, доглядає іриси. Що було б, якби вона поверталась сюди щовечора, готувала йому їсти, слухала його розповіді про те, як минув день та й взагалі... про все на світі. Що було б, якби тоді, сім років тому, коли вона їхала з ним в машині, на його запитання чи не хотіла б вона з ним зустрічатися, Ніна відповіла б ствердно. Що тоді було б? Як би склалося їхнє життя? По-іншому? Стовідсотково. 
Та нічого не було б. Немає й не буде. Та й як можна було тоді погодитись з ним зустрічатись, якщо він був таким дивним та слизьким, мов вуж? У пам'яті ще були свіжі спогади про те, як він ображав її в дитинстві. Та й потім, у підлітковому віці, постійно ігнорував, спілкувався із нею наче крізь стиснуті зуби. Лише віддавав команди "Стій, сідай, посміхайся" і таке продовжувалось не день і не два і не тиждень. Ніна й сама навчилась його чудово ігнорувати. 
Вона тоді була такою маленькою, душевно й фізично беззахисною. Думати про чоловіків, як не про щось гіпотетичне чи інфернальне (так, представники протилежної статі її неабияк лякали), вона почала не раніше, аніж у двадцять років. До того - ніяк. До того і думати про них не хотіла. А тут Дібровський зі своїм: "Ти мені подобаєшся".
 "Чому ж тоді, якщо я тобі подобалась, ти так погано до мене ставився?".
"Та він же тобі пояснив, Ніно. Бо ти жила з його мамою. Бо Єва вибрала іншого чоловіка, а не свого сина".
 "Всеодно. Занадто пізно. Нехай іде дрімучим лісом і мене при цьому не чіпає".
Уже одне те, що вона думала про Назара ось в такому ключі означало, що щось в її голові невблаганно посипалось. Зникли деякі пазли. З'явилися нові і ці нові просилися, благали  про те, щоб Ніна дала їм раду, десь їх прилаштувала, а вона уперто не хотіла. Зволікала. Продовжувала вірити, що якось воно минеться. Подумаєш, це ж лише думки. Навіть не плани, не мрії. Безтілесні думки. Їх ніхто не почує. Ніхто не пригрозить їй суворо пальчиком і не скаже, що вона не хороша дівчинка. Хороші не мріють про чужих чоловіків. Хороші не створюють паралельних світів, у яких ці чоловіки безроздільно належать їм. А Ніна усе життя намагалася бути хорошою і завжди робила правильний вибір. Навіть на зло собі. Навіть якщо не дуже хотілося. Поладнати з тіткою Євою, щоб тато був щасливий? Легко. Мовчки терпіти нестерпну поведінку її сина? Будь ласка. Читати книги, які їй щиро рекомендує Ліза (варто зазначити, що книги були бомбезні) - звісно. І так у дрібницях, у вічному догоджанні іншим, вона потроху втрачала себе і тепер якби її хтось запитав: "Ніно, хто ти така? Без прив'язки до свого дому, без прив'язки до своєї справи, без прив'язки до свого квіткового поля. Просто ти. Хто ти в біса така і чого ти добилась у свої двадцять п'ять років?". Та нічого. Іноді їй здавалось, що вона порожня. Не наповнена нічим. Що їй не вистачає енергії, не вистачає емоцій. Наполегливості, напруги, характеру, любові до себе й до життя. Всього було замало. І що це означало? А те, що насправді Назар покохав повітря. Одне велике Ніщо. Де вона і де Ліза? Та їх навіть складно  порівнювати. Єлизавета це вогник, промінчик, вічний двигун, вічне життя. Ніна - можливо, приваблива оболонка (для Назара так точно) та ще ідеальна робоча конячка, ірисовий робот. А чим ще вона повинна була займатися, як не допомагати своєму батьку? Напевно, якби Валентин працював в поліції чи був, наприклад, пожежником, Ніна, в силу власної глибинної неповноцінності, навіть в такому разі слухняно пішла б по його стопам. 
Це було жахливо. Вона так себе накрутила, що з очей бризнули сльози. Глянула на годинник. Господи Боже. Треба негайно повертатися до Згару.
На зворотньому шляху, крутячи педалі мов навіжена, з полегшенням зрозуміла, що таки встигла. Подружжя Дібровських якраз завантажувало свої валізи та сумки в черево великої блискучої машини. Сьогодні вони покидали хутір. Можливо, назавжди. Усе так, як вона хотіла.
Петрович та батько також вийшли з двору, щоб попрощатися з ними. Валентин ще й невдоволено на неї цокнув: "Мов, де ти вештаєшся, доню?". 
Мабуть, краще б вона запізнилася на ті бісові десять хвилин. Краще б вони вже поїхали.
 Ніна не вміла прощатися та й не любила це діло. У десять років, коли мама привезла її до Згару, вручивши свою єдину доньку зраднику-батьку та його самовпевненій коханці (лише через роки Ніна змогла усвідомити благородство та глибину цього материного жесту), а потім Лана майже відразу забралася геть, бо її душу вже неабияк грів квиток до Італії, який спокійно собі лежав та чекав свого часу у сумочці. Так от, те прощання із матір'ю, вона і досі не могла згадувати без сліз. Суцільні оголені нерви. Лана тоді сказала Єві, що якщо остання хоча б чимось образить її доньку, хоч словом, хоч ділом, хоч косим поглядом, то Світлана повернеться і зрівняє їхній довбаний Згар із землею. Ані камінчика не залишить у спокої, ані квіточки, за якими вони обоє так трусяться.
Єва жодного разу її не образила. Може, злякалася тих погроз? А, може, тітка Єва була ні в чому винною, жертвою власних почуттів, по-своєму слабкою та наївною, звичайною такою жінкою, яка нічого у своєму житті не хотіла і ні на що вже не сподівалася, доки не зустріла оте своє єдине та омріяне щастя.
Потім ще було прощання з Матеєм. Звісно, не таке болюче як з матір'ю, але теж доволі емоційне. Ніна провела його на поїзд. Перед цим, вранці, вони востаннє зайнялись коханням. Навіщось він дав їй свою електронну адресу. Мов, пиши, якщо хочеш. Можемо просто листуватись. Можемо бути друзями. Той листок із тою адресою десь і досі валявся в неї в шухляді. Ніна так йому ні разу й не написала. Просто не бачила в цьому сенсу.
Зараз вона відчувала, що її буквально ріжуть тупим ножем, бо потрібно було прощатися з Лізою. Потрібно було відпустити Назара.