Розділ 32. Ніні — двадцять шість років (частина третя).

Того вечора вони сиділи вдвох на лавці, за п'ять хвилин ходьби від свого готелю, і поїдали снеки. В основному, сухарики та чіпси.
- Ліза щось дуже напилася.
- Так, дрихне.
- Тобі не здається, що останнім часом вона зловживає алкоголем? Ти міг би з нею про це поговорити.
- Якщо тобі треба, ти і говори.
- Назаре, я серйозно.
- Я також. Може, вона стане алкоголічкою, у неї виявлять цироз печінки і вона благополучно помре. Тоді, ми нарешті будемо разом.
- Я сподіваюсь, ти жартуєш.
- Не зовсім.
- Поясни.
- А що тобі пояснювати? Ти що маленька? Нічого не розумієш?
- Я розумію лише те, що ми повинні виявляти до неї хоч якусь елементарну повагу.
- І в чому, цікаво, виражається ця твоя елементарна повага? У тому, що ти трахаєшся з її чоловіком по всьому Згару, але брати на себе за це відповідальність уперто не бажаєш?
- Ми не... ми не займаємось тим, чим ти кажеш.
- Звісно. Ми просто пару десятків разів випадково зустрілись, а потім, цілком випадково, отримали завдяки цим несподіваним зустрічам пару десятків оргазмів. Така звична, буденна справа. Якщо проникнення не було, то яке ж це у біса трахання, правда, Ніно? Я от все думаю: це самообман чи що це таке? Не можеш же ти бути такою дурепою.
- Якщо ти продовжиш розмовляти зі мною у такому дусі, то я піду.
- Чіпси просто жахливі на смак. Гидота. Їх чи то пересолили чи переперчили. Не зрозуміло.
А все так добре починалося. Цей вечір міг би бути романтичним.
- Я тобі вже говорила. У Лізи зараз дуже складний період. Від неї нещодавно в Інстаграмі відписалося майже дві тисячі людей. А ще вона ніяк не може завершити свою книгу. 
-  Так. Ти маєш рацію. Мене також  її проблеми лякають до усрачки, - процідив Назар саркастично. - А знаєш, що у цьому "найсмішніше"?
- Що?
- Вона допише свою книгу і рано чи пізно розпочне нову. І навіть тоді ми не зможемо їй нічого розказати. А все чому? Щоб від неї, не дай Боже, знову не втекла муза. Потім, коли нам усім уже стукне під сімдесят, їй одного разу випишуть нові таблетки від тиску. І ти така мені скажеш: "Давай почекаємо ще трохи, доки вона пройде весь курс лікування і не прикінчить весь довбаний блістер. Це ж так важливо, Назаре. Її життя, її тиск, її довбані таблетки!".
Та що його за муха сьогодні вкусила? Настрій і так був паршивим, а зараз став ще гіршим. 
- Не кричи, будь ласка. Я обіцяю, що коли я  буду морально готова, я їй все розкажу. Ми вже про це говорили, навіщо ти без кінця піднімаєш цю тему?
- Та я уявлення не маю навіщо. Може, тому, що мені час від часу доводиться з нею спати. Не так вже й часто, але не так вже й рідко. Що, тобі неприємно це чути? А мені неприємно це робити.
- Тоді якого біса ти на ній одружився? Якого чорта ти це зробив?! - не витримала Ніна і прокричала це йому в обличчя.
Назар від несподіванки аж чіпсами перестав хрумкотіти. Здається, зараз вони посваряться так сильно, що вже нікому і ні про що не треба буде розповідати.
- Якби це була не Ліза, а якась зовсім інша людина, то розбирався би з нею сам, а так я не хочу, щоб ти говорив про неї такі погані і зневажливі речі. Вона цього не заслужила.
Ніна вже мало не плакала від безглуздості цієї ситуації. І від скаженої несправедливості буття. Як не крути, усі втрьох вони не могли стати щасливими. Щастям одної людини потрібно було пожертвувати. На роль жертви обрали Лізу і це наче здавалося правильним, але іноді її все ж накривало. Ось як сьогодні. 
Зрада - процес в якому беруть участь двоє. Процес доволі усвідомлений, паралізуюче-глибокий. Послідовний. Зрадити можна навіть без доторків. Без поцілунків. Без якихось солодких, пахучих та накрохмалених слів. 
Спершу та зрада росла й формувалася в голові. Наче рослина із крихітного зернятка. Чи була ця рослина отруйною? Безумовно. Чи була вона бездоганною, немов недосяжна мрія, і при цьому тягуче-привабливою? Абсолютно. Стійкою до голосу совісті? Звісно, так. Чи можна було її раз і назавжди вирвати зі своєї свідомості, вишкребти зі своєї голови? Позбутися будь-яким способом. Спалити разом з корінням. Зробити із неї компост. Або ж взагалі не чекати, доки те зернятко проросте й відразу витравити з себе найзапеклішим гербіцидом.
Чому врешті-решт все склалося саме так, а не інакше? Ніна цього не знала.
Вона не зрадила Лізу за один день, за один тиждень, за один місяць. Вірус, який врешті-решт повністю заволодів її тілом, емоціями, світосприйняттям, здається, мав доволі довгий латентний період. Він не поспішав. Сидів тихо. Очікував кращого моменту. Діяв майже непомітно. Потім сталося те, що сталося. Ніна "захворіла". Коли усвідомила це, то вже було надто пізно, бо, як виявилось, ліків від цього божевілля, від цього медового і водночас терпкого кайфу, людство, таке ласе до інновацій, ще не придумало. Не було також жодних антидотів. Її в дитинстві не вакцинували. Та навіть не попередили, якщо чесно, що все може так бути. Ані батьки, ані вчителі у школі. Хоча... Історія Єви та Валентина, мабуть, повинна була б їх чомусь навчити. Не навчила. Правду кажуть розумні люди, коли говорять, що історія циклічна. Нічого нового, завжди одні повтори.
- Це було риторичне питання. Вибач. - пробурмотіла Ніна, бо мовчанка вже досить помітно затягнулась.
- Не вибачайся. Я можу на це питання відповісти. Я одружився з нею лише тому, що сподівався... я вирішив, що вона стане тією ниточкою, яка приведе мене до тебе. Я розумію, що тут немає чим пишатись.