Розділ 31. Ніні — двадцять шість років (частина друга).

Ліза прокинулася десь через годину. Погукала чоловіка. Його ніде не було. Вийшов погуляти? Як же її дратували ці зразкові класичні туристи. Доки не облазять кожну вулицю, не обнюхають кожну стелу і не залізуть на кожну вежу, не просто не заспокояться, а й іншим життя не дадуть. Вона була геть не такою. Їй вистачало самої атмосфери. Метушня втомлювала (мабуть, давалось взнаки життя у безлюдному Згарі). А втім, цієї зими Єлизавета була серйозно налаштована перебратися до міста. Спершу лише на зиму, а потім буде видно. Можливо, вона надто багато на себе взяла і пора вже було збавити темп. Зайнятися чимось одним. Розставити пріоритети. Все, що Ліза могла зробити для Згару і його мешканців, вона вже зробила.
Але просто зараз було щось таке, що їй не давало спокою. Вона провела Ніну чи просто вирубилася? Якщо останнє, то якось зовсім не гарно вийшло. Погукала її обговорити свою "дитину",  а сама висмоктала пів пляшки, усвідомила всю банальністю буття та й захропіла. Страшне!
Набрала подругу. Хоч вибачиться. Їй довго не відповідали.
- Я слухаю, - врешті почула голос Франческо, маленького братика Ніни. 
Ну, як маленького? Юнаку цьогоріч виповнювалося чотирнадцять.
- Мій хороший, привіт, це Ліза. А де Ніна?
- Е... Вона ванну приймає. Не може взяти слухавку.
- Справді? Дякую дуже. Скажеш їй, що я телефонувала, але нехай вона мені вже не передзвонює. Завтра поговоримо.
- Ок. Скажу, - бадьоро відізвався юнак.
Його мова - суміш українських, італійських та англійських слів завжди вганяла її в ступор, проте вони непогано розумілися. Можна сказати, що з ним було навіть цікаво спілкуватися. Така чудова і досить своєрідна дитина. Завжди посміхався, носив окуляри, бо в свої юні роки вже мав проблеми з зором, але навіть так було видно, що в нього в очах постійно стрибали якісь підозріло-грайливі чортики. Чи це вже грала італійська кров? Якою Ліза була у його віці? Вона вже й не пам'ятала. 
- Бувай, малий. Спокійної вам ночі.
Поклала слухавку. Що тепер? Набрати ще й Назара? Де він вештається?  Залишив її тут одну - п'яненьку і виснажену, а вже на хвилинку дев'ята година вечора. 
Дзвінку не судилося статися. Вона почула знайому мелодію, яка лунала з суміжної кімнати. Так і є, залишив свій телефон на журнальному столику. Цікаво. Дуже цікаво.
Ліза чудово знала, що може спокійно поритися у Назаровому смартфоні. Він ніколи не ставив жодних паролів. На перший погляд, все виглядало чинно. Ніхто йому не телефонував о другій ночі. Ніхто не надсилав інтимного характеру повідомлень (виключно щось писали по роботі та, може, іноді ще відгукувалися друзі). Але ж не може усе бути так добре? Жінки відчувають такі речі на молекулярному рівні. Коли щось відбувається. Щось неправильне.
Вона пригадала їхню сьогоднішню розмову.
- Які у тебе плани на завтра? - запитав у неї Назар.
- А що?
- З'явилась пропозиція відвідати одне цікаве місце, але вирушати туди потрібно о сьомій ранку.
- Чому так рано?
- Поки менше людей. Це вежа Гуініджі. 
- Вежа? Це треба підніматися наверх?
- Ну, звісно. Там більше двохсот сходинок. 
- Коханий, нащо ти мені це пропонуєш? Ти ж знаєш, що я боюсь висоти.
- Іноді свої страхи потрібно переборювати.
- А малий буде з вами? 
- Франческо? Напевно. Ще точно не знаю. Це в Ніни потрібно запитати.
- І потім... я вранці завжди пишу. А ти мені пропонуєш невідомо куди пертись. 
- Якщо не хочеш, то не йди, - сухо відрізав Назар.
- Я ще подумаю. Не сердься так. Подумаю і ввечері скажу.
Може, справді піти? А з іншого боку, навіщо їй та вежа треба? Вона вже її бачила. Здалеку. Нічого особливого. Але ці зразкові туристи, як її чоловік та Ніна (Франческо до уваги не береться, він ще дитина) завжди знайдуть на що подивитися, чим помилуватися, що зафільмувати. Ліза також колись такою була. Набридло. Активне ведення соцмереж таки накладає певний відбиток на особистість. Вона приїхала на відпочинок. Їй хотілося відпочити. Валятись у ліжку, багато писати, ну, може, дві-три години на день блукати щоразу іншими вулицями щоразу нового міста. Не більше. І точно не бездумно підніматися на всі вежі та витріщатися на всі собори. Який в цьому сенс? Вони всі майже однакові.
"Не піду. Нехай самі ідуть, якщо так сильно припекло".
Але потім вона задумалась. Подумала про щось справді лякаюче та жахливе. На дев'яносто п'ять відсотків вона була впевнена, що це лише її божевільні фантазії (Ніна би з нею ніколи так не вчинила), але ті решта п'ять... один раз на сто років навіть палка стріляла, чого вже там. І потім, ця її давня і добра подруга, коли мова заходила про Назара, завжди так напружувалась (чому?), що цього просто неможливо було не помітити. Та й сам Назар... він наче до неї охолов. Паскудне слово, так, але іншого Ліза просто не могла підібрати. Оце й зараз, де він тиняється? Чому б не провести цей вечір удвох? Наразі Ніна точно не з ним (якщо Франческо не збрехав, а брехати йому було ні до чого), але що буде завтра? У неї просто мізки пухли. Треба малому завтра з самого ранку зателефонувати і запитати, де вони всі і чи може вона, Єлизавета, до них приєднатися. Просто так. Бо раптом захотілося. Або був ще інший варіант. Спуститися на поверх нижче і перевірити, чи є там хтось. Малий Франческо, який ні сном ні духом не чув ні про яку вежу? Чи двоє зрадливих голубків? Та ні, вони точно б не стали цим займатися при дитині. Це лише в неї така хвора фантазія. Крапка.
Ліза вже знала, що нічого завтра не буде робити. Ні перевіряти, ні телефонувати. Якщо в Назаровому телефоні з'являться світлини тих приголомшливих краєвидів, які нібито відкриваються з висоти тієї бісової вежі, то ок, не з'являться... теж ок. Вона ще трохи хотіла за всім цим поспостерігати. Єлизавета була напрочуд гарним та вдячним спостерігачем.