Розділ 30. Ніні — двадцять шість років (частина перша).

Знову Італія. Знову місто Лукка. Проте все було зовсім не так, як чотири роки тому, коли їй було так самотньо і так сильно не хотілося повертатися додому (бо там вже надто явно витав запах неминучої смерті), що вона закрутила роман із одним чехом. Зараз все було геть по-іншому. Зараз вони відпочивали в Італії невеликою компанією, а вже післязавтра збиралися вирушати кудись далі.
Ліза погукала її у свій номер на вечірні дівчачі посиденьки. Головним предметом обговорення мала стати її книга. Майбутня відома письменниця поки що вагалася і на левову частку її вагань припадало те, яким, власне, повинен бути фінал. Щасливим? Неправдоподібно. Нещасливим, із купою розбитих бідолашних сердець, які безладно валятимуться на підлозі? Теж не годиться, адже в житті так не буває.
- У реальному житті люди борються за своє щастя і вкрай рідко погоджуються йти на будь-які компроміси. У реальному житті люди укладають сумнівні угоди зі своєю совістю задля того, щоби просто відчути разок, як це кохати і бути коханим. А ще нікого у реальному житті не хвилюватиме ціна, яку потрібно буде потім заплатити за ті омріяні щасливі миті. А що про все це думаєш ти, Ніно?
Ніна зробила маленький ковток вина, перш ніж відповісти.
- Не знаю. Напевно, ти маєш рацію.
Це була дуже слизька тема.
- Зараз я дам тобі почитати один уривок, - Єлизавета відставила келих у бік і почала щось шукати у себе на планшеті. - На мою думку, він просто жахливий. Потрібно сідати і все переписувати. Це момент розставання головних героїв. Вони дуже хочуть бути разом, але не можуть. Де ж він у біса? А, знайшла.
- Гадаєш, я можу бути корисною?
- Так, у мене вже очі замилені. Я вже скоро забуду, як мене звати. Не можу більше ні про що думати, як про оцю їхню останню зустріч. Це, мабуть, найдраматичніший момент у всій книзі. Сльози, шмарклі, розпач. А в мене нічого не виходить. Нічого немає, окрім цього схематичного діалогу. От прочитай його і скажи, що він пустопорожній.
- Такого я точно не скажу.
Доки Ніна читала цей коротенький уривок, її подруга одним махом допила вино, а потім знову поспішно наповнила свій келих.
- Я не люблю тебе. Нічого не змінилось. Давай поставимо крапку.
Він мовчки стояв, щось видивлявся у темному вікні.
- Ніколи не любила. Я хочу припинити ці наші стосунки. Назавжди.
- Гаразд.
Він обернувся. Глянув так, наче ножем порізав.
- Все буде так, як ти захочеш. Я усе тобі дозволяю. І нічого не забороняю.
Щоб не розплакатись, вона стиснула зуби.
- Будь щасливою, Єво. Ти як ніхто цього заслуговуєш.
- І ти... також.
Він пішов і двері за ним тихо зачинились. Не рипнули, не застогнали. Єва плакала, боячись заволати на весь голос, кинутись слідом, закричати, що набрехала. Але вже нічого не зміниш. Вона так втомилась від цього глухого болю. Від думок в голові. Від самої себе.
- Вип'ю знеболююче і засну. Завтра, напевно,  буде легше.
Що вирішила, те і зробила.
- Ну?
- Непогано. Я би сказала, що навіть добре. Присутні і розпач і біль. Усе, як треба. Не розумію, що тебе тут не влаштовує. Не будь такою суворою до себе.
- Ти завжди мене хвалила. Ще коли ми були підлітками, ти читала мою першу крінжову писанину, про яку я зараз без сміху згадати не можу, і так бадьоро її хвалила, що я аж почала вірити в себе. Ти дуже не об'єктивна, Ніно, тож, мабуть, сьогодні я тебе звільняю. Із тебе такий же літературний критик, як з мене... коза. Дідько, я так напилася. Якого чорта я захмеліла? Що вони пишуть на етикетках? Який там градус?
Книга Дібровської називалася "Зовсім інша Єва" й розповідала трагічну і драматичну історію забороненого кохання. Чому саме Єва?
- Я хочу присвятити дебютний роман своїй покійній свекрусі. Назар не проти. Вона була чудовою людиною і дуже доброю до мене. Вона мене дуже підтримувала, дізнавшись про те, що я зустрічаюся з її сином. А коли ми розповіли їй, що збираємось одружитись, то було таке відчуття, що Назарова мама раділа за нас навіть більше, аніж ми раділи самі за себе. Знаєш, Ніно, якби всі свекрухи на світі були такими, як наша тітка Єва, земля їй пухом, то ми б з тобою жили геть у іншому світі.
Це все Ліза розповіла їй раніше, а просто зараз вона гепнулась спиною на м'які подушки (місцем їхньої дислокації було ліжко) і широко розкинула руки. В її очах чомусь були невиплакані сльози і вони сяяли немов блискучі діаманти.
- Чудові часи були, пам'ятаєш? Ми їздили одна до одної в гості. Все будували якісь повітряні замки. Дуже багато мріяли. Говорили про все на світі. Скажи, ми дуже змінилися?
- Ні. Не думаю.
Бідна Ліза! Ця творчість з неї усі соки випила.
- А потім я зустріла його. І закохалась в нього з першого погляду.
- Ти про кого?
Дібровська хрипко розсміялась.
- Звісно що, про свого чоловіка. Ти можеш уявити, яка я була налякана? Ти ж взагалі ніколи не розповідала мені про свого зведеного брата. Я знала, що він десь там є, десь існує, та й по всьому. Я коли вперше його побачила, зайшла на кухню, а він сидів і пив каву чи стояв біля вікна і пив каву... вже не пригадую, так от мене накрила паніка. Буквально збила з ніг ця хвиля. Від нього ще йшли такі цікаві вібрації. Ну, а зовнішність! Господи. Чому ти ніколи мені не розповідала про те, що він у тебе такий красивий?
"Бо я була дурепою", самокритично подумала Ніна.
- Потім він до мене заговорив. Я знову почула його голос. Ну, тобто, вперше фактично почула. Те, що я там підслуховувала про що ви говорили, коли він тільки приїхав... Це не рахується. Ну, коротше. Я абсолютно не розуміла, що зі мною відбувається. Мене наче вантажівка збила й переїхала, а потім ще й фарами осліпила. Потім він розпитував мене про тебе. Мені це не здалося дивним. Тоді. Я з останніх сил, тремтячи як не знати хто, намагалася випромінювати дружелюбність. Я розказала йому про все, що він хотів знати. Про те, що тобі складнувато спілкуватися з людьми. Про те, що окрім мене, у тебе немає ніяких друзів. "Можливо, Ніні подобається якийсь хлопець?". Я коли почула це питання, то мало зі стільця не впала. "Та ні. Її поки що не цікавлять хлопці. Усі наші ровесники якісь дебіли і думають лише про...". Тоді я вперше запідозрила, що тут щось не так. Якщо він такий гарний турботливий брат, то чому він ні хріна про тебе не знає? Це здалося мені дивним. Якась невідповідність.
"Як змусити її замовкнути? Чому вона про це заговорила?".
- Ми раніше з Назаром не дуже ладнали, - затинаючись, мовила Ніна. - Швидше за все, через наших батьків. Ну, ти чудово знаєш всю цю історію з нашими батьками.
- Все я знаю. Так от, слухай далі. Я вирішила, що всіма правдами й неправдами витягну з тебе якнайбільше інформації про твого писаного красунчика брата. Розпитаю, де він навчається. Які в нього хобі. Чи є в нього дівчина. А якщо в нього нікого немає, то спитаю у тебе, які дівчата йому подобаються. Я ще подумала, що наврядче ти все це знаєш (бо він давно живе відокремлено і ви не те, щоб тісно спілкуєтесь), але хоч щось ти повинна була знати.
Пауза.
- Я нічого про нього не знала, - сказала Ніна. - Можливо, знала, яку професію він здобуває і то не факт. Мені це не було цікаво.
Єлизавета наче і не почула її слів. Скрутилась калачиком і, здається, збиралася спати.
- Це все так несправедливо. Викапаний Ерен Єгер стояв посеред кухні і пив свою гарячу каву і виглядав він так само гаряче, як і його кава. Чи міг би він прокусити собі руку і перетворитися на титана просто там? Чому ти про нього так довго мовчала? Чому ти досі мовчиш?
Нарешті Ліза заснула, тоді як в Ніни просто нестерпно стискалося серце від невимовного  суму.
З Назаром перетнулися вже в коридорі. Зустрілися поглядами. Вона мовчки побрела на вихід.
- Люблю тебе, - кинув їй Назар навздогін; прошелестів, мов вітер
- І я тебе, - прошепотіла Ніна.