Розділ 29. Ніні — двадцять п'ять років (частина шоста).

Проте Назар жодним чином не відреагував на цю її дивну дію. Так само спокійно й розмірено дихав й дивився перед собою. А потім взагалі прибрав цю праву руку подалі від неї. Мабуть, для того, щоб Ніна його більше не чіпала.
А ніч все потроху минала. Цокали невидимі, проте дуже суворі годинники. Години через три потрібно буде вже виходити на поле. 
Мовчали. Ніна начебто заспокоїлась. Утерла сльози. 
- Мені продовжувати говорити чи вже не треба? - запитав Назар ще раз. - Казку на ніч я тобі розказав - можна й поспати.
"Яка ж це в біса казка? Це якийсь хоррор", хотілось заволати Ніні.
Натомість вона сказала:
- Я, мабуть, схожу до вбиральні.
- Дорогу знаєш?
- Так. Не заблукаю.
- Ввімкнути світло?
- Не треба.
Зайшла у ванну кімнату, зачинила за собою двері та й з'їхала на підлогу. Всілася просто на керамічну плитку. Це була якась катастрофа. Як у буквальному, так і в переносному сенсі. І якщо у буквальному усе ще можна було виправити (поритися по шафочках, знайти залишені Лізою тампони чи прокладки, що вона успішно й зробила), то виправити ту іншу біду, яка росла й міцніла протягом десяти років... Ну, як же так?
Як можна взагалі когось любити без натяку на взаємність так довго? У Ніни, мабуть, уже б клепка поїхала, якби вона опинилась на його місці.
Неспішно помила руки. Тепер усі його попередні слова набували нового сенсу. 
"Мені немає чого соромитися".
Усі його дії. Хоча, ні... Оте довбане сталкерство, через яке Ніна втратила спокій останнім часом, вона не була готова пробачити.
Вмилася. Холодна вода заспокоїла щоки. 
Насправді, по-хорошому, після того, як він усе це їй розповів, вона повинна була б забратися геть. Це було б правильно і напрочуд гуманно, адже танцювати на його оголених почуттях... Вона ж не якесь бездушне стерво. Їй справді було його шкода. А як же інакше. Але при цьому Ніна чітко усвідомлювала, що її жалість це точно найостанніша річ, яка йому зараз треба
Відображення в дзеркалі було до біса замученим. Лише гарячково бігали очі.
Що робити? Повертатися назад? Навіщо?
"Ти біолог, а я біологічне створіння і ти просто вирішила мене дослідити".
Дослідила так дослідила. Але що робити? Якщо зараз піде, не сказавши на останок жодного слова, то ким вона після цього буде? Якщо повернеться і засипе його банальностями на кшталт: "З ким не буває, але зроби над собою зусилля, одружений чоловіче, і і поклади цьому край". Ну, таке. Теж не годиться. Можна ще просто мовчки лягти на свою половину ліжка й спокійно дочекатися ранку. Останній варіант, мабуть, був найбезпечнішим, але і найбільш безглуздим з усіх перерахованих. У неї не було жоднісінької причини повертатися. Але й покинути його вона не мала сил. У всякому разі, несподівана сповідь Назара, відчувалася в ній як кровоточива рана, яка усе не могла зажити, і чомусь віддавала химерним щемом у її власних кістках. Це було дуже сумно. Цього ніколи не повинно було статися. Краще б він виявився збоченцем, якому від неї був потрібен лише секс. Ну, чесне слово. Тоді б у неї був ще варіант викликати поліцію. Нервово хіхікнула. Який абсурд!
- Ніно, з тобою все добре? 
- Ще п'ять хвилин.
- Я можу провести тебе додому. Надворі вже майже видно. Ночі зараз до смішного короткі.
- Не турбуйся про мене.
Дібровський ще трохи постояв, потім пішов.
Та що ж це таке? Ніні хотілося битися головою об стіни. Чому він такий адекватний? Просто Містер Адекватність порівняно з тим, що вона раніше про нього думала та яким його уявляла. З ним можна було усе обговорити. Вирішити будь-яку проблему. Проаналізувати почуття. Усі оті книжки, які він прочитав, не минули даром. Не чоловік, а скарб. Лізі дуже з ним пощастило.
Боже, яка вона лицемірна. Пощастило? 
Так! Все! Набридло! Ніна рішуче відкрила двері й почимчикувала до нього в спальню. Назар вже сидів на ліжку. Ну, хоч якась зміна.
- Що ти вирішила?
Нічого. Анічогісінько, насправді. Думки наче вимкнулися одним махом, коли вона зайшла в цю кімнату.
- Я зміг задовільнити твою цікавість? У тебе більше нема питань?
- Майже нема. Окрім одного. Чому ти одружився з Лізою?
Назар зітхнув і, мабуть, вперше за всю ніч на неї глянув. Уважно й розчаровано.
- Усе повинно мати свої межі.
Ніна не дуже зрозуміла в чому справа (залізла в надто особисте?), але вигляд у нього був такий: "Забирайся і не тріпай мені нерви". Вона навіть трохи цьому зраділа, бо тепер він до болю нагадував їй колишнього Назара. Того, який ніколи не зізнавався їй в почуттях, а лише час від часу дарував свої фірмові пихаті погляди та й по всьому.
Вона подумала, а раптом...
- Можу я щось для тебе зробити? Будь що. В межах розумного, звісно.
Назар якийсь час не відповідав.
- Ти мені довіряєш? - запитав, підіймаючись з ліжка.
- Так.
Між тим, чоловік її найкращої подруги зайнявся чимось дуже дивним. Стягнув із ковдри тоненьку підковдру і з цим елементом постільної білизни наблизився до Ніни.
- Я точно не знаю чи це спрацює, але підніми руки.
Вона, звісно, їх підняла і він обгорнув її цим великим подвійним куском тканини. Запеленав, як семимісячну дитину. Що за...?  На що вона підписалась? Боже.
- Не туго?
- Ні.
- Не жарко? Можу принести вентилятор.
- Назаре, я тепер не можу рухатись. І ходити не можу. Це так задумано? - запитала Ніна зі сміхом.
- Мабуть. Я зараз віднесу тебе на ліжко.
Сказав - зробив. Акуратно поклав зверху на матрас. 
"Я наче мумія".
Потім приліг сам. Розвернув її спиною до себе. Обійняв обома руками. Притулився всім тілом. Нарешті до неї дійшло, що це все значить.
- Лежи спокійно, бо поцілую в шию. У тебе шия ще залишилась відкрита.